Донна Тартт - Щиголь

Того вечора я взяв «Жовті сторінки» з кухні Гобі, приніс їх до своєї кімнати й став переглядати розділ «Зберігання: твори образотворчого мистецтва». Були десятки місць на Мангеттені та в інших кварталах, деякі детально повідомляли про свої послуги: у білих рукавичках ваші речі доправляють від ваших дверей до наших! Мультяшний дворецький подавав на срібній таці візитну картку: «БЛІНҐЕН І ТАРКВЕЛЛ, З 1928 РОКУ. Цілком приватно й конфіденційно надаємо сучасні складські приміщення для широкого кола фізичних і юридичних осіб». «АртТех», «Спадщина», «Ваш архів». «Об’єкти мають обладнання гідротермального контролю. Ми додержуємося температурних вимог ААМ (Американської асоціації музеїв), згідно з якими в приміщенні підтримується температура 70 градусів за Фаренгейтом [132] 21 °C. і 50 % відносної вологості».

Але все це було надто складно. Я зовсім не хотів привертати увагу до того факту, що маю намір зберігати твір мистецтва. Я потребував чогось надійного й непримітного. Одна з найбільших і найпопулярніших мереж мала двадцять відділень на Мангеттені — серед них одне на Східній Шістдесятій, біля річки, по сусідству з моїм колишнім будинком, лише за кілька вулиць від того місця, де жили ми з матір’ю. «Сховище перебуває під цілодобовим контролем нашого центрального управління, обладнане останніми досягненнями в боротьбі проти диму й вогню».

Гобі щось гукав мені з коридору.

— Що там? — хрипко запитав я невпевненим і гучним голосом, закладаючи палець у телефонний довідник.

— Прийшла Мойра. Хочеш із нами, з’їмо по гамбургеру?

«Із нами» означало до таверни «Білий кінь».

— Звучить привабливо, зараз біжу.

Я знову зазирнув до реклами в «Жовтих сторінках». «Зберігайте в нас свої речі для літнього відпочинку! Ми надамо вам зручне приміщення для вашого спортивного спорядження та спорядження для хобі»! Умови в них були для мене вельми зручними: ніяких кредитних карток, заплати аванс готівкою і йди собі гуляй.

Наступного дня замість іти до школи я дістав із-під ліжка наволочку, обмотав її клейкою стрічкою, поклав у коричневу сумку крамниці «Блумінгдейл», узяв таксі до спортивного магазину на Юніон-сквер, де, трохи поблукавши, купив собі дешевий похідний намет, а потім зловив таксі до Шістдесятої.

У космічному скляному офісі сховища я був єдиним клієнтом; і хоч я підготував легенду (великий любитель мандрувати; схиблена на порядку мати), чоловіка за приймальним столом, схоже, анітрохи не цікавило, звідки в мене ця велика сумка зі спортивними речами, з якої визирала етикетка на наметі. Нікого також не зацікавило й нікому не здалося незвичним, що я захотів заплатити за збереження на рік уперед готівкою — чи можна й за два роки? Чи так буде гаразд?

— Банкомат он там, — сказав мені пуерторіканець біля каси, показавши пальцем і не відриваючи погляду від свого сандвіча з яйцем і беконом.

«Отак усе легко?» — думав я, спускаючись у ліфті вниз.

— Запиши номер своєї комірки, — сказав мені хлопець біля реєстраційного прилавка, — і свій код також і тримай ці номери в надійному місці.

Але я вже запам’ятав обидва номери — я надивився досить фільмів про Джеймса Бонда й добре знав, як це робиться, — і, вийшовши на вулицю, відразу викинув папірець у смітник.

Вийшовши з того будинку, з його сейфового затишшя та застояного повітря, яке з рівномірним гудінням вихоплювалося з вентиляційних труб, я відчув себе вільним, нічим не обмеженим, і синє небо, й оглушливе сонце, й знайомий вранішній сморід вихлопних газів, і рев та плач автомобільних сигналів, здавалося, затягувалися авеню в більшу, досконалішу схему речей: перетворювалися на сонячне царство натовпу й щастя. Це вперше я опинився так близько від Саттон-плейс, відколи повернувся до Нью-Йорка, і це було наче поверненням у давній приємний сон, у щось спільне між теперішнім і минулим, у мережу хідників і навіть у ті самі давні тріщинки, через які я завжди перестрибував, коли біг додому, уявляючи себе в літаку, нахиляв крила («Підлітаю!») і на бриючому польоті наближався до свого дому — проминаючи ті самі місця, що й завжди, продуктову крамницю, грецький ресторан, винарню, усі забуті обличчя миготіли крізь мою свідомість, Сел, флористка, і місіс Батальїна з італійського ресторану, і Віньї, працівник хімчистки, зі стрічкою-метром навколо шиї стоїть навколішках і підколює спідницю моєї матері.

Я був лише за кілька кварталів від свого колишнього будинку. І дивлячись униз, у напрямку П’ятдесят сьомої вулиці, вздовж знайомої алеї, якою ковзали сонячні промені, золотими смугами віддзеркалюючись від вікон, я подумав: Золотце! Хосе!