Донна Тартт - Щиголь

Але це не заглушило мою тривогу. Одного дня, коли я повернувся зі школи, побачив, що на другому поверсі нашого помешкання валує густий дим, а пожежники шастають у коридорі повз мою кімнату.

— Миші, — сказав Гобі, блідий, із виряченими очима, бігаючи в домі у робочому вбранні й у захисних окулярах, зсунутих на лоб, схожий на божевільного вченого. — Я терпіти не можу мишоловок, це жорстоко, і я не здогадався запросити дератизатора, але ж, Господи, вони тут геть знахабніли, хіба я можу терпіти, щоб вони гризли мені електричні дроти; якби не сигналізація, вони запросто спалили б мені дім. Ви не заперечуєте, — звернувся він до пожежника, — якщо я проведу його туди, — сказав він, показуючи по інший бік купи пожежного обладнання, — ти повинен це побачити… — Він відступив, щоб показати мені купу мишачих кістяків, які догоряли над плінтусом. — Ти тільки поглянь! Вони мали тут справжнє кубло!

Хоч будинок Гобі мав досконалу сигналізацію, і то не лише пожежну, а й проти злодіїв, і пожежа не наробила великої шкоди, крім як на клаптику підлоги в коридорі, проте цей інцидент неабияк перелякав мене (а якби Гобі не було вдома?), і я зробив висновок, що так багато мишей на двох футах плінтуса — це означає, що мишей багато всюди (й багато всюди пожованого електричного дроту), а також подумав, що всупереч огиді Гобі до мишоловок мені слід поставити кілька їх у своїй кімнаті. Моя пропозиція, щоб він завів кота, хоч і була з ентузіазмом прийнята Гобі та місіс Дефріз (яка любила котів), схвально обговорена, але не була здійснена й дуже швидко забулася. Потім, через кілька тижнів, саме тоді, коли я знову збирався порушити котячу тему, я мало не отримав серцевий удар, коли зайшов до своєї кімнати й побачив, що Гобі стоїть на килимку біля мого ліжка, — мені здалося, він засунув руку під ліжко, але насправді він лише хотів дістати шпатель, який лежав на підлозі. Він міняв поламану раму у вікні моєї спальні.

— О, привіт, — сказав Гобі, підводячись на ноги та обтрушуючи холошу штанів. — Пробач мені! Я не мав наміру тебе налякати! Я хотів поміняти цю раму відразу по тому, як ти приїхав. Звичайно, я хотів би поставити хвилясте бендгаймівське скло в цих старих вікнах, але кілька прозорих шибок мало що змінять… Що з тобою? — запитав він, коли я випустив із рук шкільну сумку й упав у крісло, наче контужений солдат, який вибрався з поля битви.

У мене поїхав дах, як сказала б моя мати. Я не знав, що мені робити. Я чудово усвідомлював, яким дивним поглядом іноді дивиться на мене Гобі, яким схибленим я маю йому здаватись, а проте я був постійно огорнутий туманом внутрішнього набату: здригався щоразу, коли хтось підходив до дверей; підхоплювався на ноги, наче ошпарений, коли дзвенів телефон; пересмикувався, ніби вдарений електричним струмом, від «поганих передчуттів» і міг вискочити з-за парти й помчати зі школи додому, аби переконатися, що картина досі перебуває в наволочці, що ніхто досі не надірвав обгортку й не намагався розмотати стрічку. На своєму комп’ютері я обшукав весь Інтернет у пошуках законів, які мали стосунок до крадіжки творів мистецтва, але зміг знайти лише окремі фрагменти, що не давали ясного й логічного погляду. Потім, після того як я прожив у Гобі вісім місяців, що не відзначилися нічим незвичайним, я натрапив на несподіване розв’язання своєї проблеми.

Я був у добрих взаєминах з усіма вантажниками, які працювали на Гобі. Більшість були нью-йоркськими ірландцями, незграбними, добродушними хлопцями, які лише трохи не дотягли до служби в поліції або в пожежному департаменті, — Майк, Шон, Патрик, Малий Франк (який зовсім не був малий, а, навпаки, завбільшки з холодильник), — але були серед них також двійко хлопців з Ізраїлю, Равів і Аві, та мій улюбленець, російський єврей на ім’я Гриша.

— «Російський єврей» — це оксюморон, — пояснював він, огортаючи себе хмарою ментолового диму. — Принаймні для російського розуму. Бо «єврей» для антисеміта — це не те саме, що справжній росіянин, — Росія відома цією логікою.

Гриша народився в Севастополі й запевняв, що його пам’ятає («чорна вода, сіль»), хоч його батьки емігрували, коли йому було тільки два роки. Світловолосий, цеглисто-червоний на обличчя, з опуклими очима, схожими на яйця дрозда, він був одутлий від перепоїв і так недбало вдягався, що нерідко нижні ґудзики його сорочки були розстебнуті, але поводився він так зухвало й самовпевнено, що явно вважав себе красунчиком (і, хто знає, може, він колись і справді ним був). На відміну від кам’яноликого містера Павликовського, він любив побазікати і знав безліч жартів, або анєкдотів, як він полюбляв їх називати. Він розповідав їх кумедним і швидким, але монотонним голосом.