Донна Тартт - Щиголь

Але я не мав жодного бажання використовувати свої можливості, а тим більше доводити здібності. Наче людина, що втратила всяку пам’ять, блукав я вулицями і (замість робити домашні завдання, або навчатись у мовній лабораторії, або відвідувати один із тих клубів, у які мене запрошували) катався в метро, виходячи на кінцевій станції, де блукав сам-один посеред крамничок і перукарень. Але незабаром я втратив інтерес і до своєї нововіднайденої рухливості — до тих сотень миль, які проїздив, аби тільки подолати відстань, — натомість, наче камінь у глибоку воду, я пірнув у роботу в майстерні Гобі, привітну дрімоту під тротуаром, де я був надійно ізольований від міського гуркоту та лабіринту офісів і хмарочосів і з радістю полірував стільниці та годинами слухав класичну музику по Нью-Йоркському радіо. Зрештою, яке мені було діло до passé composé [129] Форма минулого часу в граматиці французької мови. чи романів Тургенєва? Що було поганого в тому, аби спати допізна, накривши ковдрою голову, або блукати по мирному дому, з давніми мушлями в шухлядах і кошиками під секретером у вітальні, в яких зберігалися рулони шпалер, призахідним сонцем, яке проникало блискучими кораловими спицями над парадними дверима? Незабаром між школою і майстернею я поринув у такий собі напівсон-забуття, асиметричну, схожу на марення версію свого колишнього життя, де я ходив знайомими вулицями, проте жив у незнайомих обставинах посеред незнайомих облич; і хоч часто, йдучи до школи, я думав про своє втрачене життя з матір’ю — станцію «Кенел-стріт», освітлені кошики з квітами на Корейському ринку, — здавалося, чорна завіса опустилася над моїм життям у Веґасі.

Лиш іноді, у несподівані хвилини, вона проривалася такими бурхливими вибухами, що я зупинявся на півдорозі на хіднику, ошелешений і приголомшений. Іноді моє теперішнє життя згорталося у щось маленьке й зовсім нецікаве. Можливо, причина була в тім, що я трохи протверезів, залишив позаду блиск і хронічний чад шалених підліткових випивок, коли наше мале дикунське плем’я з двох людей чинило безум у пустелі; можливо, так і відбувається з хлопцем, коли він стає старшим, хоч годі було уявити Бориса (у Варшаві, Кармейволлаґу, Новій Ґвінеї, будь-де), який би жив поміркованим життям напередодні дорослого віку, яким нині жив я. Енді і я — навіть Том Кейбл і я — часто говорили про те, ким ми будемо, коли станемо дорослими, але Борисові ніколи не спадало на думку більш віддалене майбутнє, ніж його наступний обід. Я ніколи не міг уявити його готовим заробляти собі на життя або бути продуктивним членом суспільства. А проте жити з Борисом означало знати, що життя наповнене великих і химерних можливостей — набагато більших, аніж усе те, чого навчали в школі. Я давно перестав намагатися писати йому есемески або телефонувати. На послання, спрямовані на мобільний телефон Котку, ніхто не відповідав, його домашній телефон у Веґасі був відключений. Я собі не уявляв — з огляду на широку сферу його пересувань, — що колись побачу його знову. А проте я думав про нього майже щодня. Російські романи, які я мусив читати для школи, нагадували мені про нього; російські романи й «Сім стовпів мудрості» [130] Мемуари Томаса Едварда Лоуренса про Близький Схід. , а також Нижній Іст-Сайд, тату-салони й крамнички, де продавали піроґі, старі польки, що, перевалюючись, тягли торби з харчами, і дітлахи, які курили під дверима барів на Другій авеню.

А іноді — несподівано, з майже болючою гостротою — я пригадував свого батька. Про нього мені нагадували блиск і бруд чайнатауну, його мінлива й незбагненна атмосфера; дзеркала і цистерни з рибою, вікна крамниць із пластиковими квітами та вазони з бамбуком. Іноді, пішовши на Кенел-стріт, щоб купити Гобі трепел і венеційський турпентин у Перпл-Пейнт, я зрештою звертав на вулицю Малбері до ресторану, який любив мій батько, розташованого неподалік від метро лінії Е, куди вели вісім підвальних східців і де стояли заляпані столи фірми «Форміка», де я купував підсмажені млинці з цибулею, свинину в гострому соусі, тицяючи в ці страви пальцем, бо меню було китайською мовою. Коли вперше я прийшов до Гобі, навантажений пакетами з масного паперу, розгублений вираз його обличчя зупинив мене на місці і я завмер, наче лунатик, який пробудився й питає себе, про що він думав — звичайно ж, не про Гобі; він не був тією особою, яка мріє про китайські страви вдень і вночі.

— О, мені це подобається, — поквапно сказав Гобі, — але я ніколи про це не думав.