Вгору і вниз дурною каруселлю кружляли в моїй голові думки. «Хоч ті злодії діяли імпульсивно й не мають кримінального минулого, їхня недосвідченість не вбереже їх від букви закону». Один із коментаторів у Лондоні згадав про мою картину у зв’язку з віднайденим Рембрандтом: «…він привернув увагу до найцінніших полотен, досі не знайдених, зокрема створеної в 1654 році картини „Щиголь“ Карела Фабриціуса, унікальної в анналах мистецтва, а тому неоціненної…»
Я перезавантажив комп’ютер утретє або вчетверте, вимкнув його, а тоді, скоцюрбившись, заліз у ліжко й вимкнув світло. Я досі мав торбинку з пігулками, які вкрав у Ксандри, — сотні їх, усі різного кольору й форми, усі знеболювальні, як запевняв Борис, та, хоч іноді мій батько і втрачав від них притомність, я чув також, як він нарікав, що іноді вони всю ніч не давали йому заснути, і, пролежавши в дискомфорті та нерішучості годину або й кілька, терплячи нудоту й кахикаючи, дивлячись на смуги від автомобільних фар, які ковзають по стелі, я таки ввімкнув світло, намацав у нічній шухляді торбинку з пігулками й вибрав дві різного кольору, синю й жовту, міркуючи, що якщо одна мене не приспить, то друга може навіяти сон.
Неоціненна. Я перекотився обличчям до стіни. Віднайденого Рембрандта оцінили в сорок мільйонів. Але сорок мільйонів — це все ж таки ціна.
На авеню пожежна машина лунко загуркотіла й забряжчала, перш ніж поїхати в далеч. Автомобілі, вантажівки, з барів виходили чоловіки та жінки, гучно регочучи. Поки я лежав, намагаючись думати про заспокійливі речі, такі як сніг і зорі в пустелі, сподіваючись, що не проковтнув згубної суміші й не заподіяв собі смерть, я розпачливо намагався себе заспокоїти єдиним утішним для себе фактом, який вичитав з Інтернету: викрадені картини майже неможливо знайти, якщо люди, що їх украли, не намагаються їх продати або перевезти до іншого місця, тому лише двадцять відсотків крадіїв творів мистецтва будь-коли попадалися.
Розділ VIII
Крамниця за крамницею
(продовження)
І
Мене опанували такий жах і тривога з приводу картини, що вони якось затьмарили одержання листа: з весняного семестру мене прийняли на початкову програму в коледжі. Ця новина була такою несподіваною для мене, що я поклав конверт із листом у шухляду, де він лежав два дні разом із купою монограмного письмового паперу Велті, поки я набирався духу, щоб вийти на сходовий майданчик (у нижній крамниці скреготіла пилка) і гукнути:
— Гобі!
Пилка зупинилася.
— Мене прийняли.
Широке бліде обличчя Гобі з’явилося внизу під сходами.
— Про що ти кажеш? — запитав він, ще не вийшовши зі свого робочого трансу, ще не повністю будучи тут, витираючи руки й залишаючи білі плями на своєму чорному фартуху, — та коли він побачив конверт, вираз його обличчя змінився.
— Це те, про що я думаю?
Нічого не кажучи, я подав конверт йому. Він подивився на нього, потім на мене і засміявся тим своїм сміхом, який я називав ірландським, різким і здивованим.
— От і молодець! — сказав він, розв’язавши фартух і почепивши його на поруччя. — Я дуже задоволений — не стану тобі брехати. Я ненавидів думку, що доведеться відсилати тебе кудись далеко, самого-одного. І коли ти збирався сказати мені про це? У перший день навчання?
Від того, який він був задоволений, я почувався жахливо. За нашим святковим обідом — я, Гобі та місіс Дефріз у невеличкому сусідньому ресторані, який боровся за виживання, — я дивився на двох молодих людей, які пили вино за єдиним столом, поруч із нашим, який був зайнятий. І замість радіти своєму успіху я, всупереч своїм сподіванням, сидів роздратований і отупілий.
— Ми тебе вітаємо! — сказав Гобі. — Найтяжча частина позаду. Тепер тобі буде трохи легше дихати.
— Ти маєш дуже радіти, — сказала місіс Дефріз, яка протягом усього вечора тримала мене за руку й радісно стискала її. («Ви виглядаєте bien élégante [125] Дуже елегантно ( фр. ).
», — сказав їй Гобі, цілуючи в щоку: її сиве волосся було складене в акуратну зачіску на вершку голови, а крізь кільця її діамантового браслета були протягнуті оксамитові стрічки.)
— Справжній приклад працелюбності! — сказав їй Гобі.
Я почувався ще гірше, коли він розповідав усім своїм друзям, як тяжко я працював і яким чудовим учнем буду.
— Атож, це просто чудово. Ти хіба не задоволений? І так мало в тебе було часу! Ну ж бо, зроби веселішу фізіономію, мій любий! Коли він починає навчатися? — запитала вона в Гобі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу