Донна Тартт - Щиголь

— Бідолашний хлопець, ми, мабуть, абсолютно нецікаві для нього, — казала місіс Мільдерберґер веселим голосом, не усвідомлюючи, наскільки мала рацію.

Інші друзі, такі як містер Ейбернеті, ровесник мого батька, що мав якусь скандальну історію в минулому, були такими рухливими й жвавими і так радикально нехтували мене («І де, ти кажеш, ти роздобув цю дитину, Джеймсе?»), що я сидів ошелешений серед китайського антикваріату та грецьких ваз, без’язикий, спантеличений, прагнучи сказати щось розумне й водночас боячись привабити до себе увагу хай там у який спосіб, — тихо, як води в рот набрав. Принаймні раз або двічі на тиждень ми навідували місіс Дефріз у її напханому антикваріатом міському домі (у передмісті, в будинку, схожому на дім Гобі) на Східній Шістдесят Третій вулиці, де я сидів на краєчку розхитаного стільця й намагався не звертати уваги на її агресивних бенгальських котів, які впинали пазурі мені в коліна («Він соціально активний хлопець, чи не так?» — чув я, як вона зауважила зовсім не sotto voce [122] Тихим голосом ( іт .). , коли вони йшли через кімнату, сперечаючись про акварелі Едварда Ліра). Іноді вона супроводжувала нас до виставок у «Крістіз» або «Сотбіз», де Гобі уважно вивчав кожен експонат, відчиняв і зачиняв шухляди, показуючи мені різні майстерні вироби й заносячи їх олівцем до свого каталогу, а потім, після однієї або двох зупинок у галереї, вона поверталася на свою Шістдесят третю, а ми йшли до кав’ярні «Сент-Амбреус», де Гобі у своєму вишуканому костюмі підходив до прилавка й пив еспресо, а я їв шоколадний круасан і, дивлячись, як туди заходять діти зі шкільними сумками, боявся зустріти когось зі своєї колишньої школи.

— Чи твій батько не захоче взяти ще одне еспресо? — питав мене бармен, коли Гобі просив пробачення й ішов до туалету.

— Ні, дякую, рахунок, будь ласка.

Мені дуже подобалося, коли людям здавалося, що Гобі мій батько. Хоч за віком він міг бути моїм дідом, він випромінював ту енергію, яка робила його схожим на літніх європейських батьків, яких можна було зустріти на Іст-Сайді, — вишуканих, солідних, самовпевнених, одружених удруге, батьків, які мали дітей у п’ятдесят або шістдесят років. У тому костюмі, в якому він відвідував галереї, цмулячи своє еспресо й дивлячись спокійним поглядом на вулицю, він міг здаватися швейцарським індустріальним магнатом або власником ресторану, що має одну або й дві мішленівські зірки: солідний, успішний, одружився пізно. Чому, сумно думав я, коли він повертався з перекинутим через руку пальтом, чому мати не вийшла заміж за когось схожого на нього? Або на містера Брейсґьордла? За чоловіка, з яким вона мала б щось спільне, — можливо, старшого від неї, більш показного, але який би відвідував картинні галереї та ходив на концерти струнних оркестрів, відвідував букіністичні книгарні, купував їй гарний одяг, а на її день народження возив її до Парижа й дав їй те життя, на яке вона заслуговувала. Їй було б неважко знайти собі такого чоловіка, якби вона намагалася. Чоловіки любили її: від консьєржів до моїх учителів, до батьків моїх друзів, навіть до її боса Серджо (який із невідомих для мене причин називав її гарнулею), і навіть містер Барбур був готовий завжди підхопитися на ноги й привітати її, коли вона приходила забрати мне від Енді, швидкий на усмішку й на те, щоб узяти її за лікоть і підвести до канапи, розмовляючи з нею голосом тихим і приязним. Ви не хочете сісти? Хочете чогось випити, філіжанку чаю або чогось іншого? Я не думав, що це плід моєї фантазії, — принаймні не зовсім, — коли містер Брейсґьордл пильно дивився на мене: так, ніби він дивився на неї або шукав у мені якийсь слід від її привида. Проте навіть після його смерті я не міг позбутися свого батька, хоч як намагався викинути його з картини свого життя, — бо він завжди був тут, у моїх руках, моєму голосі, моїй ході, у тому, як я дивився вбік, коли виходив із Гобі з ресторану, сам оберт моєї голови нагадував його давню звичку чепуритися, шукати свій відбиток у будь-якому дзеркалі.

У січні я складав свої тести: легкий і важкий. Легкий приймали в шкільному класі в Бронксі: вагітні матусі, різношерсті таксисти, гамірна компанія домашніх дівчаток із Ґранд-Конкурс [123] Велика вулиця і прилеглий до неї район в окрузі Бронкс міста Нью-Йорк. у коротких хутряних шубках, з блискучими нігтями. Але загалом тести не були такими легкими, як я собі уявляв, з набагато більшою кількістю запитань про таємні аспекти управління штатом Нью-Йорк, ніж можна було сподіватися (скільки місяців триває сесія законодавчої влади в Олбані? Звідки мені, в біса, знати?), і я повертався на метро додому, стурбований і пригнічений. А важкий іспит (зачинений клас, знервовані батьки, що прогулювалися коридором, напружена атмосфера, схожа на атмосферу шахового турніру) був, здавалося, спланований якимсь засмиканим випускником Массачусетського технологічного інституту, причому варіанти відповідей на запитання були такими схожими, що я повертався додому, не уявляючи собі, що я, власне, там відповідав.