Донна Тартт - Щиголь

Або: Я віддам картину Гобі, й він кивне, подивиться на мене прихильно і скаже, що я правильно вчинив, але, щойно я вийду з його кімнати, він зателефонує своєму адвокатові, і вони відправлять мене в школу-пансіон або до виправного будинку (на цьому, власне, з картиною чи без картини, закінчувалися більшість моїх сценаріїв).

А проте більша частина тих думок, які мене бентежили, були пов’язані з батьком.

Я знав, що не винен у його смерті, але десь у нутрощах, на ірраціональному, абсолютно несхитному рівні я також знав, що винен. Коли я згадував, як байдуже покинув батька в його останньому розпачі, навіть той факт, що він мені набрехав, не здавався мені істотним. Можливо, він знав, що я в змозі заплатити його борг, — цей факт переслідував мене відтоді, як містер Брейсґьордл так легковажно проговорився про нього. З темряви, що чорніла за настільною лампою, дивилися на мене кульками скляних очей теракотові грифони Гобі. Чи думав батько, що я навмисне його ошукав? Що я хотів, аби він помер? Уночі мені снилося, як за ним ганяються і як його б’ють на паркувальних майданчиках казино, і не раз уночі я підхоплювався й бачив, як він сидить на стільці біля мого ліжка й дивиться на мене спокійним поглядом, а вогник його сигарети жевріє в темряві. Але мені повідомили, що ти помер, голосно казав я, перш ніж до мене доходило, що його там немає.

Без Піппи будинок був порожнім, наче мертвим. Її зачинена кімната мала якийсь слабкий вологий запах, схожий на запах опалого листя. Я блукав домом, дивлячись на її речі, намагаючись угадати, де вона тепер є й що робить, і намагаючись прив’язатися до неї такими тоненькими нитками, як руда волосина в стоку ванни або скручена в кульку шкарпетка під канапою. Але настільки ж, наскільки мені бракувало нервового пульсування її присутності, мене втішав будинок, відчуття його безпеки й закритості: старі портрети і слабко освітлені коридори, гучне цокання годинників. Я почувався так, ніби найнявся юнгою на «Марію Селесту» [119] Судно, покинуте екіпажем з невідомих причин і знайдене 1872 року в океані порожнім; корабель-привид. . Я рухався крізь застояну тишу, крізь озерця тіней і яскравого сонячного світла, а старі дошки скрипіли під моїми ногами, як палуба корабля, гуркіт вуличного руху накочувався з Шостої авеню, наче шум морського прибою. Я сидів нагорі й сушив собі голову над диференціальними рівняннями, законом Ньютона — Ріхмана, незалежними змінними величинами й тим, що, взявши число тау за константу, ми позбулися його похідної, — і сама присутність Гобі внизу була для мене таким собі якорем, дружнім і ваговитим: я заспокоювався, слухаючи стукіт його молотка, який долинав ізнизу, і знаючи, що він там спокійно працює зі своїми інструментами, спиртовим клеєм і різнобарвними шматками дерева.

Коли я жив у Барбурів, відсутність кишенькових грошей була моєю постійною проблемою; необхідність постійно канючити в місіс Барбур гроші на ланчі, на лабораторії в школі та на інші дрібні витрати спричиняла страх і тривогу набагато більшого масштабу, ніж ті суми, які вона мені недбало видавала. Але стипендія, яку виділив мені містер Брейсґьордл, набагато зменшила відчуття незручності, яке турбувало мене через те, що я так несподівано вдерся в господарство Гобі. Тепер я був спроможний оплачувати ветеринарні рахунки Попчика, що складали досить значну суму, бо він мав погані зуби й нетяжку форму захворювання на серцевих червів. Ксандра за весь час мого перебування у Веґасі не дала йому жодної пігулки й не зробила жодного щеплення. Я зміг оплатити також власні рахунки в дантиста, що були значними (шість пломб, десять пекельних годин у зубному кабінеті), і купив собі лептоп і айфон, а також зимові черевики та одяг, яких потребував. І хоч Гобі категорично відмовився брати з мене гроші за харчі, я ходив до бакалійних крамниць за нього й приносив продукти йому додому, купуючи їх за свої гроші: молоко, цукор і пральний порошок із «Ґренд Юніон», але частіше свіжу продукцію з фермерського ринку на Юніон-сквер, де брав гриби, яблука сорту вайнсап та хліб із родзинками, смачні наїдки, що подобалися Гобі, на відміну від великих пакунків із пральним порошком «Тайд», на які він дивився сумним поглядом і переносив у комору без зайвого слова.

Усе це дуже відрізнялося від багатолюдної, складної й украй церемонної атмосфери дому Барбурів, де все було відрепетируване й розписане за годинами, наче вистава на Бродвеї, задушлива досконалість, від якої Енді завжди тікав, замикаючись у своїй кімнаті, наче наполоханий кальмар. Натомість Гобі жив і рухався, як великий морський ссавець, у власній м’якій атмосфері, забарвленій темно-коричневими плямами чаю та тютюну, де кожен годинник у домі показував різний час, який не збігався зі стандартним, а натомість рухався по своїх власних лініях «тік-так», підкоряючись течіям цього стародавнього затону, розташованого далеко від фабричної, склеєної епоксидом версії світу. Хоч він любив ходити в кіно, у його домі не було телебачення; він читав старі романи з обкладинками з мармурового паперу; у нього не було мобілки; його комп’ютер, доісторичний IBM, мав розміри великої валізи, і з нього не було ніякої користі. У незайманій тиші Гобі з головою поринав у свою роботу, загинаючи під парою шпони або підстругуючи стамескою ніжки стола, і його щаслива зосередженість підіймалася з нижньої майстерні й розливалася по дому, як розливається взимку тепло з розпаленої печі. Він був неуважний і добрий, забудькуватий, самокритичний і лагідний; часто він з першого разу не чув, що до нього звертаються, або навіть і з другого; він губив окуляри й вічно кудись запихав гаманець, ключі, квитанції з хімчистки і знову й знову кликав мене вниз, і ми обидва ставали навкарачки й шукали якусь дрібну детальку, що випала йому з рук. Іноді він відчиняв крамницю, не довше як на годину або дві, але — наскільки я міг бачити — це був для нього лише привід, щоб розпити пляшку хересу з друзями та знайомими. А якщо він показував якісь меблі, висуваючи шухляди під загальні «охи» та «ахи», то це було те саме, як ми колись із Енді виставляли напоказ свої іграшки, щоб похвалитися ними.