Донна Тартт - Щиголь

Докладаючи всіх зусиль, щоб проковтнути наступний кашель, я сказав:

— Дякую вам.

— Це справді те, чого ти хочеш? — Він подивився на мене таким гострим поглядом, що я відчув себе в суді на лаві свідка. — Перебувати під опікою містера Гобарта протягом кількох наступних тижнів?

Мені не сподобалися слова про кілька наступних тижнів.

— Так, — сказав я собі в кулак, — але…

— Бо школа-пансіон… — Він склав руки на грудях, відхилився назад на стільці й подивився назад. — Це, мабуть, найкращий вихід для тебе в тривалій перспективі, але, скажу тобі відверто, з огляду на ситуацію я міг би зателефонувати до свого друга Сема Анґерера в Бакфілд і прилаштувати тебе туди негайно. Щось можна було б для тебе зробити. Це чудова школа. І я думаю, можна було б прилаштувати тебе так, щоб ти жив у домі директора або котрогось із учителів, а не дортуарі, тож перебував би в більш сімейному оточенні, якби тобі так більше подобалося.

Він і Гобі обидва дивилися на мене підбадьорливо, так мені здавалося. Я дивився на свої черевики, мені не хотілося бути невдячним, але я сподівався, що ця пропозиція швидко забудеться.

— Ну що ж, — містер Брейсґьордл і Гобі обмінялися поглядами, і чи справді я побачив вираз розчарування і/або смирення в очах Гобі? — Оскільки ти цього хочеш, а містер Гобі погоджується, я не бачу нічого поганого в такому прилаштуванні на певний час. Але я закликаю тебе подумати, куди тобі хочеться, щоб ми наперед могли знайти, де ти навчатимешся в наступному семестрі або навіть у літній школі, якщо тобі захочеться.

Тимчасове опікунство. Протягом кількох наступних тижнів я намагався поринути в працю й багато не думати про те, що може означати ця тимчасовість. Я подав документи на початкову програму в коледж тут, у Нью-Йорку, міркуючи, що в такому разі мене не зашлють у якусь глушину, якщо з якоїсь причини справи з Гобі не пощастить залагодити. Цілими днями у своїй кімнаті під світлом слабкої лампи, тоді як Попчик сопів на килимі біля моїх ніг, я горбатився над готуванням тестів, запам’ятовуванням дат, доведеннями, теоремами, словами з латинського словника, такою величезною кількістю іспанських неправильних дієслів, що навіть у сновидіннях я дивився на довжелезні списки й у розпачі усвідомлював, що ніколи не зможу запам’ятати їх.

Усе відбувалося так, ніби я намагався покарати себе — можливо, навіть загладити свою провину перед матір’ю, — встановлюючи собі таку високу планку. Я втратив звичку робити домашні завдання; не можна стверджувати, що в Лас-Веґасі я серйозно навчався, й тепер сама величезна кількість матеріалу, який я мав запам’ятати, наповнювала мене відчуттям тортур: світло, спрямоване в обличчя, незнання правильної відповіді, усвідомлення катастрофи, що чекає на мене, якщо провалюся. Протираючи очі, намагаючись прогнати сон холодним душем та кавою з льодом, я втішав себе нагадуванням, яку добру справу роблю, хоч безперервне накачування себе знаннями значно більше руйнувало мене, аніж нюхання будь-якого клею. І в якійсь невизначеній точці робота перетворювалася на наркотик і так виснажувала мене, що я втрачав здатність орієнтуватися в довкіллі.

І все ж таки я був вдячний праці, бо вона тримала мене в такій розумовій напрузі, що думати не було коли. Сором, який мене терзав, був тим нещаднішим, що я не знав, звідки він береться, не розумів, чому почуваюся таким заплямованим, непотрібним і неправильним, — але усвідомлював: щойно я підіймаю голову від книжок, на мене накочується з усіх боків липуча брудна вода.

Частина моїх проблем була пов’язана з картиною. Я знав: нічого доброго не буде, якщо я ще довго її триматиму, — але знав також, що тримав її вже надто довго, щоб розповідати про неї. Довіритися містерові Брейсґьордлу було б дурницею. Моє становище в його очах було надто хистким; він і так уже докладав усіх зусиль, щоб прилаштувати мене в школу-пансіон.

А коли я думав, як думав часто, довірити свою таємницю Гобі, я уявляв собі різні теоретичні сценарії, жоден із яких не здавався мені кращим, ніж інші.

Я віддам картину Гобі, й він скаже: «Не турбуйся, це дрібниці», — і якось (із цією частиною я мав проблеми, тут моя логіка кульгала) подбає про неї, або зателефонує комусь зі своїх знайомих, або дійде геніального висновку, що з нею робити, і не буде перейматись, і все буде добре.

Або: я віддам картину Гобі, а він викличе поліцію.

Або: я віддам картину Гобі, а він залишить її собі, а потім скаже: «Ви збожеволіли? Картина? Я не знаю, про що ви говорите».