Це запитання примусило мене збентежитися.
— Ні, — сказав я, — зупинився у друзів, у Вілліджі.
— Що ж, чудово. Головне, щоб тобі там було зручно. Але я зараз повинен бігти. Ти не заперечуєш, якщо ми продовжимо цю розмову в моєму офісі? Я передам слухавку Петсі, щоб вона призначила для тебе прийом.
— Дуже добре, — сказав я, — дякую вам.
Та коли я повісив слухавку, мене занудило, наче хтось щойно занурив руку мені в груди й видер жмут вологої речовини, в якій борсалося моє серце.
— Усе гаразд? — запитав Гобі, який ходив по кухні й несподівано зупинився, побачивши вираз мого обличчя.
— Звичайно.
Але мені лежала довга дорога через коридор до моєї кімнати, і, коли я зачинив за собою двері й заліз у ліжко, я заплакав чи напівзаплакав, бридкі сухі ридання вилітали з мого рота, який я притискав до подушки, тоді як Попчик дряпав кігтями мою сорочку й тривожно дихав мені в потилицю.
V
Перед цим я вже почав був одужувати, але останні новини знову погіршили мій стан. Коли день почав хилитися до вечора і моя температура піднялася до попередньої карколомної висоти, я не міг думати ні про що, крім батька. «Я повинен зателефонувати йому», — думав я, знову й знову намагаючись вилізти з ліжка; мені здавалося, його смерть є не справжньою смертю, а такою собі репетицією; справжня смерть, вічна, ще мала відбутись, і можна було відвернути її, якби я міг його знайти, якби він лише відповів по своєму мобільному телефону, якби Ксандра його знайшла, — «я маю сконтактувати з ним, я маю його застерегти». Потім — день закінчився, стало темно — я провалився в тривожний напівсон, у якому батько шпетив мене, що я неправильно замовив квитки на якийсь літак, коли раптом я помітив світло в коридорі, й маленька освітлена зі спини тінь — Піппа, — спотикаючись, наче хтось її підштовхнув, забігла до моєї кімнати, озирнувшись назад із сумнівом:
— Розбудити його?
— Чекай, — сказав я, звертаючись наполовину до неї, наполовину до батька, який швидко розчинився в темряві, за розбурханим натовпом уболівальників на стадіоні по той бік високої брами. Коли я начепив окуляри, то побачив, що Піппа прийшла до мене в пальті, певно, вона готувалася вийти з помешкання.
— Пробач, — сказав я, затуливши рукою очі, засліплений світлом лампи.
— Ні, це ти мені пробач. Розумієш, я… — вона відкинула пасмо волосся з обличчя, — я їду звідси й прийшла попрощатися.
— Попрощатися?
— Авжеж. — Вона зсунула брови й подивилась у двері на Гобі (який щез) і знову на мене. — Одне слово, — у її голосі немовби пролунала легка паніка, — я повертаюся. Сьогодні вночі. Хай там як, а мені було приємно з тобою побачитись. Я сподіваюсь, у тебе буде все добре.
— Вночі?
— Так. Я вилітаю зараз. Вона влаштувала мене в школу-інтернат, — пояснила вона, бачачи, з яким подивом я дивлюся на неї. — Сюди я прилетіла на День подяки. І побачитися з лікарем. Ти пам’ятаєш?
— Звісно, пам’ятаю.
Я пильно дивився на неї, сподіваючись, що досі сплю. «Школа-інтернат» звучало як щось знайоме, але я думав, вона мені приснилася.
— Авжеж. — Схоже, вона теж була спантеличена. — Шкода, що ти не приїхав сюди раніше. Гобі куховарив, і ми мали безліч гостей. У всякому разі, я була дуже рада, що змогла приїхати, — мені треба було добути дозвіл від доктора Кеймензінда. У моїй школі немає канікул на День подяки.
— А чому?
— Вони його не святкують. Ну, можливо, готують індичку чи щось подібне для тих людей, які хочуть його святкувати.
— Що це за школа?
Коли вона повідомила мені назву, напівіронічно скрививши рот, я був шокований. Інститут Монт-Гефелі був школою у Швейцарії (Енді казав, що цей навчальний заклад одержав акредитацію з великими труднощами), де навчалися найтупіші й найобмеженіші дівчата.
— Монт-Гефелі? Справді? Я думав, це школа для… — сказати «психічно неповноцінних» було б помилкою, — дуже крутих учениць.
— Розумієш, тітка Марґарет запевняє мене, що я звикну. — Вона намагалася погратися з жабою орігамі на моєму нічному столику, але та не хотіла стрибати й сиділа, нахилившись в один бік. — А краєвид там схожий на гори, зображені на коробці Каран д’Аш. Засніжені вершини, квітучі луки й усе таке. А все інше подібне до сцен у європейських фільмах жахіть, де майже нічого не відбувається.
— Але ж…
Я відчував, що нічого не розумію, а може, досі сплю. Я знав лише одну людину, яку віддали навчатися в Монт-Гефелі, сестру Джеймса Вільєрса Доріт Вільєрс, і розповідали, що її послали туди за те, що вона штрикнула свого бойфренда ножем у руку.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу