Донна Тартт - Щиголь

Я кивнув, з усієї сили притискаючи долоню до рота, щоб придушити в собі «апчхи».

— Я люблю собак. — Я майже не чув, що вона каже, такий був ошелешений тим, що вона дивилася мені просто у вічі. — У мене є книжка про собак, і я запам’ятала всі їхні породи. Якби я схотіла тримати великого пса, я вибрала б ньюфаундленда, схожого на Нану в «Пітері Пені», а у випадку малого собаки я часто змінювала думку. Мені до вподоби всі маленькі тер’єри — особливо джек-рассели, вони завжди поводяться так кумедно й приязно на вулицях. Але я знала також чудового басенджі. А одного дня мені пощастило зустріти по-справжньому чудового пекінеса. Дуже й дуже маленького і дуже розумного. У Китаї ними володіли лише аристократи. Це дуже стародавня порода.

— Мальтійці теж порода дуже давня, — прохрипів я, радий, що можу додати до розмови цікавий факт. — Їх знали ще в Давній Греції.

— Тому ти й обрав мальтійця? За його стародавність?

— Умгу… — Мене душив невтримний кашель.

Вона казала щось іще — собаці, а не мені, — але мене опанував черговий напад чхання. Гобі швидко схопив перше, що трапилося йому під руку, — серветку зі столу — й тицьнув мені.

— Гаразд, гаразд, досить, — сказав він. — Мотай до ліжка. Ні, ні, — сказав він, коли я спробував повернути йому серветку. — Тримай її в себе. А тепер скажи, — запитав він, дивлячись на мою зіпсовану страву на тарілці, розлитий чай і розмоклий тост, — що тобі зготувати на сніданок?

У перервах між чханнями я суто по-російськи (наука від Бориса) стенув плечима: будь-що.

— Ну то гаразд, якщо ти нічого не маєш проти, то я зготую тобі вівсянку. Вона легко проходить у горло. Ти маєш якісь шкарпетки?

— Угум.

Піппа була заклопотана собакою, гірчичного кольору светр і жовте, як осіннє листя, волосся та інші її барви змішувалися з кольорами кухні: смугастими яблуками, що лежали на жовтій мисці, сріблястим блиском коробки з-під кави, в якій Гобі тримав пензлі.

— А піжама в тебе є? — далі запитував Гобі. — Немає? То я пошукаю, може, знайду тобі щось із одягу Велті. А коли ти скинеш із себе своє лахміття, я віддам його в прання. А зараз іди-но ти в ліжко, — сказав він, плеснувши мене по плечу долонею так несподівано, що я підстрибнув.

— Я…

— Ти можеш залишатися в мене, поки захочеш. І не турбуйся. Я піду з тобою побачитися з твоїм адвокатом, усе буде гаразд.

Тремтячи, з гудінням у голові я пройшов темним коридором і заліз під ковдри, важкі й холодні, як лід. Кімната пахла вологістю, і хоч у ній було на що подивитися — двійко теракотових грифонів, вікторіанське гаптування стеклярусом, навіть скляна куля — темно-брунатні стіни, їхня глибока структура, схожа на порошок какао, знову й знову наповнювали мене відчуттям голосу Гобі й пам’яттю про Велті, ця дружня брунатність проникала в мене й говорила до мене дружнім старомодним тоном, так що у вогняному потоці лихоманки я відчував себе огорнутим і заспокоєним їхньою присутністю, тоді як Піппа відкидала власний кольоровий німб, і я бачив, як літають у темряві червоні листки та іскри від вогнища, й бачив свою картину, бачив, який вигляд вона має на тлі такого густого темного тла, яке поглинає все світло. Жовті пера. Ясно-червоні спалахи. Блискучі чорні очі.

Я прокинувся від поштовху, з жахливим відчуттям того, що знову перебуваю на задньому сидінні автобуса і хтось витягує картину з мого рюкзака, а потім побачив, як Піппа підняла сонного собаку і її волосся сяє яскравіше, ніж будь-що в цій кімнаті.

— Пробач мені, але йому треба погуляти, — сказала вона. — Не чхни на мене.

Я підвівся на ліктях.

— Вибач, привіт, — сказав я по-ідіотськи, затуляючи долонею обличчя, а тоді додав: — Я почуваюся краще.

Її неспокійні золотаво-коричневі очі ковзнули по кімнаті.

— Ти не занудьгував? Хочеш, я принесу тобі кілька кольорових олівців?

— Кольорових олівців? — Я був спантеличений. — Навіщо?

— Що-небудь намалювати ними.

— А що саме?

— Ну, не надавай значення, — сказала вона. — Не треба, то й не треба.

І вона пішла, залишивши по собі пахощі жуйки з корицею, а я ткнувся обличчям у подушку, розчавлений відчуттям власної дурості. Попчик потрюхикав за нею. Хоч я радше помер би, аніж комусь у цьому признався, я боявся, що моя надмірна любов до наркотиків пошкодила мені мозок і нервову систему, а може, навіть душу в непоправний або й непомітний спосіб.

Поки я лежав стривожений, запищала моя мобілка: «Угадай де я тепер? Ставок біля MGM GRAND!!!!!»