Донна Тартт - Щиголь

— Так, але вона була ще жива, коли він їх у неї вкрав. Це сталося десь за рік до її смерті. Вона звернулася до страхової компанії, — сказав я, намагаючись перекричати її, — і надіслала рапорт у поліцію.

Щоправда, я не знав, чи справді вона зверталася до поліції, але чом би їй було й не звернутися.

— Схоже, ти ніколи не чув про майно, нажите спільно у шлюбі.

— Авжеж. А ти, либонь, ніколи не чула про сімейну спадщину. Ти й мій батько навіть не були одружені. Він не мав ніякого права давати ці речі тобі.

Мовчанка. Я чув, як вона клацнула запальничкою на протилежному кінці дроту, потім глибоко затяглася.

— Послухай-но мене, хлопче. Чи можу я тобі щось сказати? Не про гроші, ти мені повір. І не про наркоту. Хоч можу тобі заприсягтися в тому, що у твоєму віці я ніколи нічого такого не робила. Ти вважаєш себе дуже розумним і все таке, і я згодна, що ти розумний, але ти звернув на хибну дорогу, ти і той другий, як пак його звуть. Так, так! — сказала вона, підвищивши голос так, щоб перекричати мій. — Мені він подобається, але він компанія погана.

— Тобі видніше.

Вона невесело засміялася.

— Знаєш що, хлопче? Я теж кілька разів збивалася з правильної дороги, і я знаю, як це буває. Він опиниться у в’язниці, щойно йому виповниться вісімнадцять років, і я ладна побитись об заклад, ти сядеш разом із ним. Я тебе, звісно, не звинувачую, — сказала вона, знову підвищуючи голос. — Я любила твого батька, але він був небагато вартий, і з того, що він мені розповів, твоя мати була варта не набагато більше.

— Гаразд. Я все зрозумів. Пішла ти на хер. — Я був такий розлючений, що тремтів. — Я вішаю слухавку.

— Ні, стривай. Пробач мені. Мені не слід було говорити таке про твою матір. Я не тому хотіла поговорити з тобою. Будь ласка. Ти можеш зачекати секунду?

— Я чекаю.

— По-перше — якщо це тобі не зовсім байдуже, — я вирішила кремувати твого батька. Не заперечуєш?

— Роби як знаєш.

— Ти ніколи не мав до нього ніякого діла, правда?

— Ти все сказала?

— Ще одне запитання. Мені байдужісінько, де ти тепер, ти мені повір. Але я повинна мати адресу, через яку могла б вийти з тобою на зв’язок.

— А навіщо?

— Не будь таким розумним ослом. Коли-небудь хтось зателефонує з твоєї школи абощо…

— Не думаю.

— І мені доведеться пояснювати, чому ти там, де ти є. Ти ж не хочеш, щоб копи почали ліпити твій портрет на пакети з молоком.

— Це дуже малоймовірно.

— Дуже малоймовірно, — повторила вона знущальним тоном, наслідуючи мій голос. — Можливо. Але адресу ти мені дай, і на цьому ми розійдемось. Я маю на увазі, — продовжила вона, коли я нічого не відповів, — що мені, власне, немає діла до того, де ти тепер перебуваєш. Я просто не хочу бути відповідальною, якщо тут виникне якась проблема, а я не зможу з тобою сконтактувати.

— Сконтактуй з адвокатом у Нью-Йорку. Його прізвище Брейсґьордл.

— Ти маєш його телефон?

— Знайди його в довіднику, — сказав я.

Піппа зайшла до кімнати з мискою води для Поппера, і я незграбно відвернувся до стіни, щоб не дивитися на неї.

— Брейс Ґьордл? — повторила Ксандра. — Як його написати? Що це, в біса, за прізвище?

— Я певен, ти зможеш його знайти.

Запала мовчанка. Потім Ксандра сказала:

— Знаєш що?

— Що?

— Помер твій батько. Твій рідний батько. А ти поводишся так, ніби йдеться невідомо про кого, про собаку абощо. Але навіть і не про собаку. Бо я знаю, собаку б ти пожалів, якби його збило автомобілем.

— Скажімо, я ставлюся до нього так само, як він ставився до мене.

— Тоді дозволь мені тобі щось сказати. Ви з батьком набагато більше схожі, ніж ти собі думаєш. Ти його викапаний синок.

— Ну а ти мерзенна сучка, — сказав я після короткої зневажливої паузи — ця репліка, як на мене, точно підсумувала всю ситуацію. Але через багато часу після того, як я повісив слухавку, коли сидів, чхаючи та тремтячи, в гарячій ванні й пізніше в яскравому тумані (проковтнувши кілька пігулок аспірину, які дав мені Гобі, коли я увійшов за ним у кімнату для гостей, що пахла пліснявою, «та ти з ніг падаєш, запасні ковдри у скрині, нічого більше не кажи, я лишу тебе тепер тут»), її останні слова знову й знову відлунювали в моїй свідомості, коли я ліг обличчям на важку подушку з чужим запахом. То була неправда, як неправдою було те, що вона сказала про мою матір. Навіть її хрипкий сухий голос, що долинав до мене по дроту, навіть згадка про нього немов обляпали мене грязюкою. «Пішла вона в дупу», — подумав я сонно. Забудь про неї. Вона тепер за мільйон миль від мене. Та хоч я був смертельно стомлений — більш ніж смертельно стомлений — і розхитане латунне ліжко було найм’якшим, у якому я будь-коли спав, її слова були гидкою ниткою, що тяглася крізь усі мої сновидіння.