Донна Тартт - Щиголь

Ненавмисне — я дивився в простір — я зустрівся поглядом із чоловіком, який сидів на лаві навпроти. Я швидко подивився вбік, але було пізно; він підвівся на ноги й підійшов до мене.

— Хороший пес, — сказав він, нахилившись, щоб погладити Поппера, а коли я нічого не відповів, звернувся до мене: — Як тебе звуть? Ти не проти, якщо я сяду з тобою?

Чоловік був жилавий, невисокий, але дужий на вигляд, і від нього смерділо. Я підвівся на ноги, уникаючи його погляду, та коли відвернувся, щоб піти, він викинув руку вперед і схопив мене за зап’ясток.

— У чому річ? — запитав він гидким голосом. — Я не подобаюсь тобі?

Я випручав руку — Поппер побіг за мною на вулицю, надто швидко, він не звик до вуличного руху, я підхопив його саме вчасно й помчав через П’яту авеню до готелю «П’єр». Мій переслідувач, затриманий на протилежному боці червоним світлом, уже став приваблювати до себе неприхильну увагу пішоходів, та коли я знов озирнувся назад, перебуваючи в безпеці, у колі світла, яке лилося від теплого, добре освітленого входу в готель, куди заходили добре вдягнені пари, де швейцари кликали таксі, — я побачив, що він зник у парку.

Вулиці були набагато гуркітливіші, ніж я пам’ятав, — і більш смердючі теж. Стоячи на розі вулиці біля «La Vieille Russie» [116] Нью-Йоркська антикварна галерея. , я відчув, як мене огортає знайомий сморід центру — кінський піт, автобусні вихлопи, парфуми й сеча. Протягом тривалого часу я думав про Веґас як про щось тимчасове — моїм справжнім життям був Нью-Йорк, — але чи це так насправді? «Мабуть, ні», — сумно подумав я, дивлячись на потік пішоходів, що поспішали повз «Берґдорф».

Хоч усе тіло в мене боліло і я тремтів від лихоманки, я пройшов ще з десять кварталів, намагаючись подолати гудіння й слабкість у ногах, безперервну вібрацію автобуса. Але нарешті холод став для мене нестерпним, і я покликав таксі. Від П’ятої авеню до Віллідж доїхати автобусом було б неважко, десь півгодини шляху, але після трьох днів підстрибування в автобусі я не міг би витримати й хвилини гойданки в іще одному.

Думка без попередження заявитися в дім Гобі мене не тішила, бо ми з ним на певний час утратили зв’язок, і то з моєї вини, а не його, бо в якийсь момент я просто перестав відповідати на його листи. З одного боку, такий розвиток подій був природним; з другого — недбале зауваження Бориса про «старого педика» мене трохи спантеличило, і саме тому я не відповів на два або три його останні листи.

Я почувався дуже погано, жахливо. Хоч поїздка була короткою, я, певно, глибоко заснув на задньому сидінні, бо коли водій зупинив машину й запитав: «Тобі сюди?», я мало не підстрибнув спросоння й протягом якоїсь хвилини сидів ошелешений, намагаючись пригадати, де я.

Крамниця — я це помітив, коли таксі поїхало, — була зачинена й темна, так ніби вона ніколи не відчинялася протягом моєї відсутності в Нью-Йорку. Вікна почорніли від кіптяви, і, зазирнувши досередини, я побачив, що деякі меблі обтягнуті чохлами. Ніщо інше тут не змінилося, крім того, що всі старі книжки й дрібнички — мармурові какаду, обеліски — були вкриті додатковим шаром пилюки.

Серце в мене опустилося. Я стояв на вулиці довгу хвилину або дві, поки налаштував свої нерви натиснути на дзвоник. Мені здалося, я чекав цілу вічність, дослухаючись до далекого відлуння, хоч цей час, либонь, був зовсім коротким; я майже повірив у те, що вдома немає нікого (і що я тоді робитиму? Поїду назад на Таймс-сквер і спробую знайти там якомога дешевший готель чи здамся службам у справах неповнолітніх?), коли раптом двері відчинились і я побачив перед собою не Гобі, а дівчину свого віку.

Це була вона — Піппа. Ще невеличка (я виріс значно більшим, ніж вона) і тонка, хоч і виглядала значно здоровішою, ніж тоді, коли я бачив її востаннє, з повнішим обличчям, густим ластовинням, також інакшим волоссям — здавалося, воно набуло іншого кольору: не світло-рудого, а темнішого, іржавішого, — і трохи заплуталось, як у її тітки Марґарет. Вона була вдягнена, як хлопець, у шкарпетки без черевиків і старі вельветові штани, у надто великий для себе светр, яскравий шарф із помаранчево-рожевими смугами, який, певно, носила її пришелепкувата бабуся. Звівши брови, чемна, але стримана, вона подивилася на мене безвиразним поглядом золотаво-брунатних очей: чужий.

— Чим я можу допомогти вам? — запитала вона.

«Вона забула мене», — розчаровано подумав я. Та і як вона могла мене пам’ятати? Тривалий час я був далеко; я знав також, що дуже змінився. Це те саме, що побачити когось, кого ти вважав померлим.