Донна Тартт - Щиголь

— Я знаю, але, — я відвернувся, щоб здушити в собі мокре, булькітливе чхання, — мені нема куди йти.

Він відхилився назад на стільці: чемний, уважний, дещо запилюжений, можна сказати.

— Тео, — запитав він, притуливши пальця до нижньої губи. — Скільки тобі років?

— П’ятнадцять. П’ятнадцять із половиною.

— І, — він, здавалося, міркував, як про це запитати, — що ти скажеш про свого діда?

— Ох! — промовив я безпорадним голосом, після паузи.

— Ти з ним розмовляв? Він знає, що тобі нема куди йти?

— Нехай йому чорт, — вихопилося з мене; Гобі підняв руку, щоб заспокоїти мене, — мовляв, не переймайся, все гаразд, — ви не розумієте. Я не знаю, чи він має Альцгеймера, чи щось інше, та коли вони зателефонували йому, він навіть не попросив покликати мене до телефону.

— Отже, — Гобі важко сперся підборіддям на руку й подивився на мене скептичним поглядом шкільного вчителя, — ти з ним не розмовляв.

— Ні, тобто особисто не розмовляв, там була жінка, яка намагалася допомогти мені.

Подруга Ксандри Ліза (яка співчутливо всюди ходила за мною, лагідно, але вперто висловлюючись, що «родину» слід попередити) прилаштувалася в кутку в якусь хвилину й набрала номер, що його я їй дав, але потім відійшла від телефону з таким обличчям, що, подивившись на нього, Ксандра засміялася, єдиний раз за той вечір.

— Жінка, яка намагалася допомогти тобі? — сказав Гобі, порушивши мовчанку, що запала, таким тоном, яким розмовляють із психічним хворим.

— Тобто я хочу сказати… — Я витер обличчя долонею; кольори на кухні були надто інтенсивними; у голові мені паморочилось, і я не міг контролювати її. — Я думаю, Дороті взяла слухавку, й Ліза повідомила, що сталося, без будь-яких коментарів, вона така, й не почула у відповідь ані «Не може бути!», ані «Що з ним сталося?», ані «Який жах!», Дороті просто сказала їй: «Зараз я його покличу», і потім мій дід підійшов, і Ліза розповіла йому про автокатастрофу, він її вислухав, а тоді сказав, що йому сумно про це почути, але дуже спокійним тоном, як розповіла Ліза, він не сказав ані «Що я можу зробити?», ані «Коли буде похорон?», ані чогось подібного. Лише, мовляв, «Дякую за повідомлення, воно для нас дуже важливе, до побачення». Мабуть, даремно я їй не сказав, — додав я нервовим голосом, коли Гобі не відповів, — що вони не любили мого батька, справді, не любили — Дороті була йому мачухою, і вони зненавиділи одне одного з першого дня, але він також ніколи не був у добрих стосунках із моїм дідом Декером…

— Гаразд, гаразд, заспокойся…

— …я хотів сказати, мій батько, певно, чогось накоїв, коли був малим хлопцем, це вплинуло на їхні взаємини, його заарештували, але я не знаю за що — справді не знаю, — але його батьки не хотіли мати з ним нормальних стосунків, відколи я пам’ятаю, і вони також ніколи не хотіли нормально ставитися до мене…

— Кажу тобі, заспокойся. Я не намагаюся…

— …бо, присягаюся, я майже ніколи з ними не зустрічався, я їх справді не знаю, але вони не мають причини ненавидіти мене — щоправда, мій дід тип не вельми приємний, і моєму батькові від нього діставалося…

— Цить, цить, не розповідай далі. Я зовсім не хочу натиснути на тебе, просто хочу довідатися про дещо — ти мене послухай, — сказав він, відмахуючись від моїх слів таким помахом руки, яким проганяють зі стола муху.

— Адвокат моєї матері тут, у місті. Ви погодитеся піти до нього зі мною? Ні, — збентежено кинув я, побачивши, як зсунулися його брови, — це не просто адвокат, а той, який наглядає за моїми грішми. Я розмовляв із ним по телефону. Перед тим як поїхав звідти.

— Ну й морока з цим собакою, — сказала Піппа, сміючись, вона зайшла, червонощока від холоду. — Він що, ніколи автомобіля не бачив?

Яскраво-руде волосся, зелена вовняна шапка; побачивши її в яскравому денному світлі, я пережив таке відчуття, ніби хтось вилив на мене відро холодної води. Вона трохи накульгувала, мабуть, унаслідок нещасного випадку, але в її ході була легкість коника-стрибунця, щось схоже на витончений початок танцювального па; і вона була закутана в стільки шарів одягу, щоб захиститися від морозу, аж була схожа на маленький барвистий кокон із ногами.

— Він нявкав, як кіт, — сказала вона, розмотуючи один зі своїх багатьох шарфів, тоді як Попчик танцював біля її ніг, закусивши зубами кінець свого повідка. — А він завжди так по-чудному скавучить? А коли його проминає таксі, він злітає в повітря, і я тримаю його на повідку, наче повітряного змія. Люди безтямно реготали, дивлячись на його стрибки. До речі, — вона нахилилася, звертаючись до собаки й погладжуючи йому голову суглобами пальців, — тобі вже треба прийняти ванну, чи не так? Це мальтійська болонка? — запитала вона, піднявши голову.