Донна Тартт - Щиголь

Я закліпав очима.

«Борис?» — написав я у відповідь.

«Так я!»

Що він там робить?

«Ти ОК?» — запитав я.

«Так тільки спати хочу! Ми це робимо клас! ух:-)».

Ще гудок.

«Клас. Шик. Джага-джага. А ти? Живеш під мостом?»

«НІ, — відповів я. — Хворію в ліжку. А чо ти в MGM?»

«Тут Кт і Амбер і всі друзі».

А потім через секунду: «Знаєш напій білий російськ? Дуже смач. Хоч дурна назва».

Стук у двері.

— Як ти тут? — запитав Гобі, просунувши голову в двері. — Принести тобі чого-небудь?

Я відклав мобілку.

— Ні, дякую, нічого не треба.

— Скажи мені, коли захочеш їсти. У мене гори їжі, холодильник так набитий, що майже не зачиняється. Ми мали гостей на День подяки. А це що за звук? — запитав він, озираючись.

— Це мій телефон.

Борис тим часом написав:

«Не повіриш. Ми в такому кайфі!»

— Гаразд, я тебе залишаю з ним. Дай знати, якщо тобі чогось буде треба.

Коли він пішов, я повернувся обличчям до стіни й написав відповідь:

«МGM? З Кт Бірман?»

Відповідь надійшла вмить:

«Так! Ще Ембер і Мімі і Джесіка і сестра Кт Джордан вона в коледжі:-D».

«Що???»

«Не в той час ти звалив!!!:-D».

І майже відразу, перш ніж я встиг відповісти:

«Все бувай, Ембр вимагає тел назад».

«Зателефонуй потім», — написав я. Але відповіді не було — і мине багато-багато часу, перш ніж мені знову надійдуть відомості від Бориса.

Протягом того дня і ще одного або двох днів потім, лежачи в непристойно великій старій піжамі Велті, я так страждав від лихоманки, що знову й знову опинявся в Порт-Оторіті, тікав від людей, протискався крізь юрми й пірнав у тунелі, де на мене капала масна вода, або їхав у Лас-Веґасі на автобусі КІТ через промислові площі, де піднятий вітром пісок бив у вікна, а в кишенях не було грошей, щоб заплатити за проїзд. Час вислизав із-під мене, наче крига на шосе, розриваючись на яскраві спалахи, коли мої колеса зупинялись і мене вкидало у звичайний час: Гобі приносив мені аспірин та імбирний ель з льодом, Попчик, щойно помитий, пухнастий і сніжно-білий, стрибав на ліжко й ходив по моїх ногах.

— Ну ж бо, — сказала Піппа, підходячи до ліжка і штурхаючи мене в бік, щоб звільнити для себе місце. — Посунься.

Я сів, навпомацки шукаючи окуляри. Мені снилася картина: я дістав її й дивився на неї — чи не дивився? — і тепер тривожно оглядався, аби переконатися, що заховав її, перш ніж заснути.

— Що з тобою?

Я змусив себе спрямувати погляд на її обличчя.

— Нічого.

Я просовував руку під ліжко кілька разів, аби лише доторкнутися до наволочки, і досі сумнівався, чи не був я таким недбалим, що залишив її вистромленою з-під ліжка. «Не дивись туди вниз, — переконував я себе. — Дивися на неї».

— Ось поглянь, — сказала Піппа. — Я тут щось для тебе зробила. Дістань руку з-під ковдри.

— Ого, — сказав я, дивлячись на трав’янисто-зелене орігамі з гострими кутами на моїй долоні. — Дякую.

— Ти знаєш, що це таке?

— Гм… Олень? Ворона? Газель?

Я в паніці подивився на неї.

— Здаєшся? Жаба! Невже ти її не впізнав? Поклади на свій нічний столик. Вона має підстрибувати, коли ти натискатимеш рукою ось на це місце. Зрозумів?

Поки я незграбно грався з жабою, я відчував на собі погляд її очей — світлий і незалежний, безтурботний погляд кошеняти.

— Можна я подивлюся? — Вона схопила мій айпод і швидко його переглянула. — Гм, — сказала вона. — Чудово! «Magnetic Fields», «Mazzy Star», Ніко, «Nirvana», Оскар Петерсон. Зовсім немає класики?

— Та чому ж, трохи є, — сказав я, почуваючись засоромленим.

Усе записане, крім «Нірвани», належало мамі, й навіть дещо з «Нірвани» входило до сфери її смаків.

— Я запишу тобі кілька дисків. Але, на жаль, я залишила свій комп’ютер у школі. Можливо, якісь твори я вишлю тобі поштою — останнім часом я багато слухала Арво Пярта [118] Естонський композитор-експериментатор. , не питай чому, мені доводиться слухати його в навушниках, бо сусіди від його музики лізуть на стінку.

Я смертельно боявся, щоб вона не побачила, як я витріщився на неї, але був неспроможний відвести від неї погляд і дивився, як вона, нахиливши голову, досліджує мій айпод: вуха рожеві, шрам лише злегка прикритий пасмом вогненно-рудого волосся. У профіль її очі стали видовженими, прикриті важкими повіками й позначені ніжністю, яка нагадала мені янголів і пажів у книжці про північноєвропейське мистецтво, яку я не раз брав у бібліотеці.

— Послухай… — Слова застрягали у мене в горлі.

— Що таке?

— Еее…