Донна Тартт - Щиголь

З цією думкою я прискорив ходу. Був ранок: один із них або навіть обидва мусили бути на чергуванні. Я так і не надіслав їм поштівку з Веґаса, як обіцяв. Вони зрадіють, побачивши мене, обійматимуть і плескатимуть по спині, їм буде цікаво вислухати про все, що зі мною сталося, у тому числі про смерть мого батька. Вони запросять мене до своєї кімнати-складу, можливо, покличуть Гендерсона, менеджера, і розкажуть мені всі плітки про наш дім. Та коли я завернув за ріг вулиці, від реву клаксонів та гуркоту проїжджої частини, то вже з півдороги побачив, що мій колишній дім охоплений риштуваннями, а вікна обліплені офіційними повідомленнями.

Я зупинився, приголомшений. Потім — не вірячи своїм очам — підійшов ближче й завмер від жаху. Зникли двері в стилі арт-деко, а на місці прохолодного тьмяного холу з його полірованою підлогою, з його осяяними сонцем панелями зяяла глибока яма, наповнена гравієм та бетонними блоками, звідки робітники в касках вивозили тачки з каменюччям.

— Що тут відбувається? — запитав я брудного хлопця в будівельній касці на голові, що стояв збоку, згорбившись і винувато схилившись над кавою.

— А що ти не доганяєш?

— Я… — Відступивши назад і подивившись угору, я побачив, що йдеться не тільки про хол; вони розвалили зсередини весь будинок, тож можна було дивитися крізь нього наскрізь до самого внутрішнього двору; мозаїка на фасаді ще була не ушкоджена, але вікна запорошені й порожні, за ними зяяла порожнеча. — Я тут колись жив. Що відбувається?

— Власники продали дім! — прокричав він мені, щоб заглушити гуркіт відбійних молотків у холі. — Останні пожильці виселилися звідси кілька місяців тому.

— Але ж… — Я подивився на порожню коробку, потім зазирнув усередину на освітлений прожекторами розвалений дім — люди там кричали, дроти теліпалися. — Що вони там роблять?

— Шикарні квартирки. По п’ять мільйонів баксів, басейн на даху — ти можеш це уявити?

— О Боже!

— Атож, ти думав, цей дім буде під захистом, чи не так? Приємний старий будинок, учора довелося відбійним молотком довбати мармурові сходи в холі, ти їх пам’ятаєш? Справжня ганьба. Хотілося б винести їх звідси цілком. Ти більше ніде не побачиш такого досконалого мармуру, як оцей. А проте… — він стенув плечима, — таким воно є, наше місто Нью-Йорк.

Він щось закричав комусь нагорі, чоловікові, який опускав на мотузці відро з піском, а я пройшов далі, почуваючись хворим, під самим вікном нашої колишньої вітальні, або, радше, під його розваленою оболонкою, надто стривожений, щоб дивитися вгору. «З дороги, хлопче», — сказав мені Хосе, закидаючи мою валізу на верхню полицю своєї кімнати-складу. Деякі з мешканців, наприклад старий містер Леопольд, жили в цьому домі понад сімдесят років. Що з ним сталося? Що сталося із Золотцем, із Хосе? Або з Чінцією? Чінція, яка водночас прибирала в не менш як десятку домівок і в нашій оселі працювала не більш як кілька годин на тиждень; я ніколи не думав про Чінцію раніше, але все тут здавалося таким надійним, непорушним, здавалось, я завжди міг тут зупинитися, побачити людей, пов’язаних із громадською системою цього дому, привітатися з ними, довідатися від них, що тут відбувається. Людей, які знали мою матір. Знали мого батька.

І чим далі я йшов, тим більший смуток мене опановував, що я втратив іще одну стабільну й надійну пристань у світі, про яку завжди думав, що вона вже нікуди від мене не дінеться: знайомі обличчя, радісні привітання: hey manito! [133] Привіт, друже! ( ісп. ) Бо я думав, що це останній наріжний камінь мого минулого, що він завжди лишиться там, де я його покинув. Як дивно було мені думати, що я ніколи не зможу подякувати Хосе й Золотцю за гроші, які вони мені подарували, а ще дивніше, що я ніколи не зможу розповісти їм про смерть батька, бо хто ще з тих, кого я знав, знав про нього? Або кому було не однаково? Мені тепер навіть здавалося, що хідник може провалитися під моїми ногами і я падатиму крізь П’ятдесят сьому вулицю й ніколи не зможу спинитись у своєму падінні.

Одного дня через вісім років по тому, як я покинув школу й став працювати на Гобі, я щойно вийшов із «Bank of New York» і йшов угору по Медісон, засмучений і стурбований, коли хтось покликав мене на ім’я.

Я обернувся. Голос був знайомий, але чоловіка я не впізнав: років близько тридцяти, вищий за мене, з похмурим поглядом сірих очей і безбарвним світлим волоссям, яке спадало йому до плечей. Одягнений у потертий твідовий костюм і грубо сплетений светр із широким коміром, такий одяг більше пасував до грузького сільського провулка, ніж до міської вулиці, але він мав на собі відбиток минулої розкоші, наче той чоловік останнім часом спав на канапах у друзів, приймав потроху наркотики, змарнував більшу частину батьківської спадщини.