Донна Тартт - Щиголь

— Ти йдеш зі мною? Так чи ні?

— Мені потрібен певний час. Тобто ми не можемо так одразу поїхати. Присягаюся тобі — не можемо! Зачекай трохи. Дай мені день! Один день!

— Навіщо?

Він явно розгубився.

— Ну, ти розумієш, тому що…

— Чому?

— Тому що — тому що я повинен побачитися з Котку! І ще купа всіляких справ! Скажу тобі чесно, сьогодні ти поїхати не зможеш, — повторив він, коли я промовчав. — Довірся мені. Ти сам потім пошкодуєш. Ходімо до мене. Зачекай до ранку, перш ніж кудись їхати!

— Я не можу чекати, — відрубав я, взяв свою половину грошей і рушив до своєї кімнати.

— Поттере… — Він рушив за мною.

— Чого тобі?

— Я повинен сказати тобі щось дуже важливе.

— Борисе, — сказав я, обертаючись, — якого хера ти від мене хочеш? — Я сказав це, і ми стали, дивлячись одне на одного. — Якщо ти маєш щось мені сказати, то кажи зараз.

— Боюся, ти розсердишся.

— Про що ти? Ти щось накоїв?

Борис мовчав і гриз ніготь великого пальця.

— Ну то що?

Він подивився вбік.

— Ти повинен залишитися, — промимрив він. — Ти робиш помилку.

— Забудь про це, — відрубав я, знову відвертаючись від нього. — Якщо ти не хочеш їхати зі мною, не їдь, гаразд? Але я не хочу стовбичити тут усю ніч.

Борис, подумав я, міг запитати, що там я заховав у наволочці, адже вона була дуже товстою і мала дивну форму, після того як я з таким ентузіазмом потрудився над загортанням картини. Та коли я відокремив її від спинки ліжка й поклав до своєї сумки, куди я складав речі у випадку ночівлі не вдома (разом зі своїм айподом, записником, зарядкою, «Вітром, піском і зорями», кількома фотографіями моєї матері, зубною щіткою і зміною білизни), він лише ошкірився й не сказав нічого. Коли я дістав із глибини шафи шкільний піджак (замалий для мене, хоч він був завеликий, коли мама купувала його), він кивнув головою і сказав:

— Непогана ідея.

— Ти про що?

— У ньому ти здаватимешся не таким безпритульним.

— Уже листопад, — сказав я. Я привіз лише один теплий светр із Нью-Йорка. Я поклав піджак у сумку й застебнув змійку. — Буде холодно.

Борис із якимсь зухвалим виразом прихилився до стіни.

— І що ти тоді робитимеш? Житимеш на вулиці чи залізничному вокзалі, де?

— Зателефоную другові, в якого я жив раніше.

— Якби ті люди хотіли, щоб ти в них жив, вони уже всиновили б тебе..

— Вони не могли! Як би вони змогли?

Борис склав руки.

— Ти був не потрібен тій родині. Ти ж сам мені це казав — і не раз. Крім того, вони тобі жодного разу не написали.

— Це неправда, — сказав я після короткої збентеженої паузи.

Лише кілька місяців тому Енді написав мені довгого (як на нього) електронного листа, розповівши мені про деякі події в нашій школі, про скандал із тенісним тренером, який лапав дівчат у нашому класі, хоч те життя відбувалося так далеко, що Енді наче розповідав мені про людей, яких я не знав.

— У них забагато дітей? — запитав Борис дещо самовдоволеним тоном, як мені здалося. — Не вистачає кімнат? Ти про це пам’ятаєш? Ти розповідав мені, що мати й батько були раді тебе позбутися.

— Пішов ти на хер.

У мене розболілася голова. Що я робив би, якби соціальні служби з’явилися й посадовили б мене на заднє сидіння свого автомобіля? Кому б — у Неваді — я міг зателефонувати? Місіс Спір? Тітці- «гравцеві»? Гладкому клеркові, який продавав нам клей для склеювання моделей без самих моделей?

Борис спустився за мною сходами, але посеред вітальні нас зупинив Поппер, який сів нам на дорозі й дивився на нас із таким стражденним виглядом, наче знав точно, що відбувається.

— Ой бля, — сказав я, поставивши сумку.

Запала мовчанка.

— Борисе, — сказав я, — ти не міг би…

— Ні.

— А Котку?

— Ні.

— Ну й пішли ви до дідька, — сказав я, піднявши пса й запхавши його собі під руку. — Я не залишу його тут, щоб вона знову замкнула його й мучила голодом.

— І куди ж ти зібрався? — запитав Борис, коли я рушив до вхідних дверей.

— Що?

— Пішки? В аеропорт?

— Стривай-но, — сказав я, поставивши Попчика на ноги. Мене раптом занудило, і я відчув, що зараз можу обблювати червоним вином весь килим. — Вони візьмуть собаку на літак?

— Ні, — невблаганно сказав Борис, випльовуючи відгризений шматок нігтя.

Він поводився, як мудак, і мені хотілося врізати йому.

— Ну то гаразд, — сказав я. — Може, хтось в аеропорту захоче взяти його. Або, нехай усе провалиться в дупу, я поїду залізницею.

Він уже хотів сказати щось саркастичне, склавши губи так, як я добре знав, але раптом — цілком несподівано — вираз його обличчя змінився; обернувшись, я побачив Ксандру — вона стояла з широко розплющеними очима, розмазаним макіяжем, хитаючись, на самому верху сходів.