Донна Тартт - Щиголь

Хоч вона й перебувала в цілковитій відключці, мені не хотілося, щоб ми розмовляли над її спиною.

— Та пробував. Котку його любить. Він, щоправда, дорогий. — На хвилину він начебто вимкнувся, потім закліпав, швидко-швидко. — Ну ж бо. Призволяйся, — сказав він, сміючись. — Ти не знаєш, від чого відмовляєшся.

— Я й без цього геть заморочений, — сказав я, рахуючи гроші.

— Так, але це прочистить тобі мозок.

— Борисе, я не можу зараз балдіти, — сказав я, вкладаючи сережки й чарівний браслет до кишені. — Якщо ми поїдемо, то треба вирушати зараз. Перш ніж сюди почнуть приходити люди.

— Які люди? — скептично запитав Борис, похитуючи кінчиком пальця перед своїми ніздрями.

— Повір мені, це станеться скоро. З’являться працівники служби опіки над неповнолітніми та інші.

Я рахував гроші — 1321 долар плюс монети; значно більшу суму можна було набрати у фішках, близько п’яти тисяч доларів, але ці гроші я вирішив їй залишити.

— Половина мені й половина тобі, — сказав я, розкладаючи гроші на дві рівні купки. — Тут їх вистачить на два квитки. Мабуть, ми вже не встигнемо на останній авіарейс, але нам треба поквапитись і зловити таксі до аеропорту.

— Зараз? Уночі?

Я перестав рахувати гроші й подивився на нього.

— Тут у мене нікого немає. Нікогісінько. Надо. Вони запхають мене до дитячого будинку так швидко, що я й отямитися не встигну.

Борис кивнув на тіло Ксандри — дивитись на яке було не вельми приємно, бо, розкинувшись на ліжку обличчям у матрац, вона дуже скидалася на труп.

— А що робити з нею?

— А що ми, в біса, можемо зробити? — сказав я після короткої паузи. — Зачекати, поки вона прокинеться й побачить, що ми пограбували її?

— Не знаю, — сказав Борис, подивившись на неї з сумнівом. — Мені просто шкода її.

— Не шкодуй. Я їй не потрібен. Вона покличе тих людей, як тільки зрозуміє, що інакше не зможе мене позбутися.

— Тих людей? Не розумію, про кого ти говориш.

— Борисе, я неповнолітній. — Я відчував, як на мене накочується знайома хвиля паніки. Ситуація, звичайно, не була ситуацією життя або смерті, але я сприймав її саме як таку, дім для мене наповнювався димом, вогонь перекривав усі виходи. — Не знаю, як це робиться у вашій країні, але я не маю тут ані родини, ані друзів…

— Мене! Ти маєш мене!

— І що ти можеш зробити? Усиновити мене? — Я підвівся на ноги. — Зрозумій, якщо ти зі мною, то нам треба поквапитися. Твій паспорт із тобою? Без нього ти не зможеш сісти в літак.

Борис підніс руки вгору жестом «досить уже», який здавався мені дуже російським.

— Стривай! Ти надто поспішаєш.

Я зупинився на півдорозі до дверей.

— У чому твоя проблема, Борисе, бляха-муха?

— Моя проблема?

— Це ж ти хотів утекти! Це ти просив мене, щоб я приєднався до тебе! Учора ввечері.

— І куди ж ти вирушаєш? До Нью-Йорка?

— А куди ще?

— Я хочу поїхати кудись туди, де тепло, — відразу відповів він. — У Каліфорнію.

— Це дурне. Кого ми там знаємо?

— Ка-лі-фор-нія, — прокаркав він.

— Ну, знаєш…

Хоч я нічого не знав про Каліфорнію, було цілком реально припустити, що Борис (крім кількох рядків із «California Über Alles» [110] Пісня американського хардкор-панк-гурту «Dead Kennedys». , які він тепер мугикав) знав про неї ще менше.

— А куди в Каліфорнії? У яке місто?

— Яка різниця?

— Це великий штат.

— От і круто! Як ми розважимося! Весь час перебуватимемо під кайфом, читатимемо книжки, будемо розкладати вогнища! Спати на пляжі!

Я дивився на нього довгу, нескінченну хвилину. Його обличчя горіло вогнем, а рот був у чорних плямах від червоного вина.

— Гаразд, — сказав я, дуже добре знаючи, що ступаю крок назустріч найбільшій помилці у своєму житті — дрібному злодійству, бляшанці для милостині, ночівлі на хідниках і бездомності, довбаному животінню, з якого ніколи не виберуся.

Борис був у захваті.

— Отже, на пляж? Так?

Ось так воно все й летить до чортів — в одну секунду.

— Куди хочеш, — сказав я, відкидаючи волосся з очей. — Але ми повинні вшитися звідси негайно. Будь ласка.

— Як? Цієї хвилини?

— Так. Тобі треба зайти додому і щось там узяти?

— Сьогодні вночі?

— Я не жартую, Борисе. — Суперечка з ним повернула паніку, яка знову стала накочуватися на мене. — Я не можу просто сидіти й чекати. — Картина була проблемою, я не знав, як я зможу дати їй раду, та коли я виведу Бориса з дому, то щось вигадаю. — Прошу тебе, ходімо.

— Невже в Америці так погано з державною опікою? — недовірливо запитав Борис. — Ти наче про копів говориш.