Донна Тартт - Щиголь

— Але це інша штука. Зовсім інша. Вона допоможе тобі протверезіти. Прочистить тобі голову, обіцяю.

— Ну гаразд.

Наркотик, що допомагає протверезіти й прочищає голову, зовсім не поєднувався в моїй уяві з Борисом, хоч він, здавалося, перебував у набагато кращому стані, ніж я.

— Подивись на мене, — резонно зауважив він. — Бачиш? — Він знав, що переконав мене. — Хіба я марю? Хіба маю піну на губах? Ні — я лише хочу допомогти тобі. Ось, — сказав він, насипавши трохи порошку на свою долоню. — Дозволь мені трохи погодувати тебе.

Я напівсподівався, що він мене ошукає — що я відразу вимкнуся, а потім прокинуся хрін зна де, можливо, в одному з порожніх будинків по той бік вулиці. Але я був надто стомлений, щоб про це думати, і, може, так мені справді буде краще. Я нахилився й дозволив йому затиснути пальцями одну мою ніздрю.

— Ось так, — сказав він підбадьорливим голосом. — А тепер нюхай!

Майже відразу я відчув себе краще. Це було справжнє чудо.

— Ох! — сказав я, ущипнувши себе за ніс, де гостро й приємно поколювало.

— А що я тобі казав? — Він уже насипав трохи ще порошку. — Підключай другу ніздрю. Нюхай і дивись не видихай. Ну ж бо!

Усе тепер здавалося мені чіткішим і яснішим, із самим Борисом включно.

— Тепер ти мені повірив? — Він підсипав трохи порошку для себе. — Чи не каєшся, що ти мене не слухав?

— І ти збираєшся це продати, Господи? — запитав я, дивлячись у небо. — Навіщо?

— Воно коштує дуже дорого. Кілька тисяч доларів.

— Оця маленька купка?

— Не маленька купка. Тут чимало грамів порошку — двадцять, а то й більше. Я можу забагатіти, якщо поділю його на маленькі частини й продаватиму таким дівчатам, як Кейті Бірман.

— Ти знайомий із Кейті Бірман? — Кейті Бірман навчалася на рік попереду від нас, мала власний автомобіль — чорний кабріолет — і була на соціальних щаблях не ближчою до нас, ніж яка-небудь кінозірка.

— Звичайно, знайомий. Зі Скай, Кейті, Джессікою та всіма тими дівчатами. У всякому разі, — він знову подав мені циліндрик, — я тепер зможу купити Котку синтезатор, про який вона мріє. Закінчилися наші проблеми з грішми.

Ми передавали порошок один одному, аж поки я став набагато оптимістичніше дивитися на майбутнє й на життя загалом. І коли ми стояли на вулиці, потирали свої носи та базікали, а Поппер із цікавістю дивився на нас, чудесний світ Нью-Йорка перемістився на кінчик мого язика й перетворився на швидкоплинність, яку стало можна висловити.

— Там чудово, ти мені повір, — сказав я. Слова вилітали з мене, закручуючись у спіралі. — Ти обов’язково повинен приїхати. Ми поїдемо на Брайтон Біч, це там, де всі росіяни. Я ніколи там не був. Але туди ходять потяги, це остання зупинка метро. Там існує велика російська громада, в ресторанах подають вуджену рибу й осетрову ікру. Ми з мамою завжди говорили про те, щоб поїхати туди поїсти, ювелір, із яким вона працювала, розповів їй про всі найкращі ресторани, але ми так туди й не поїхали. Там має бути круто. А ще ти можеш ходити до моєї школи — я маю гроші на оплату за навчання. І той мужик сказав мені, якщо гроші в моєму фонді витратити на навчання — це може бути чиє завгодно навчання. Не тільки моє власне. А грошей там вистачить на нас обох. Хоч державні школи в Нью-Йорку також добрі. Я знаю там людей і знаю, які там державні школи.

Я ще базікав, коли Борис сказав:

— Поттере.

Перш ніж я встиг йому відповісти, він обхопив моє обличчя обома руками й поцілував мене в губи. І поки я стояв, кліпаючи очима, — я так і не зрозумів, що сталося, — він підняв Поппера, підхопивши його під передні ноги, й поцілував у повітрі в кінчик носа.

Потім передав його мені.

— Онде твій автомобіль, — сказав він, востаннє погладивши собаку по голові.

І коли я обернувся, то побачив, як міське таксі їхало на протилежному боці вулиці, дивлячись на номери будинків.

Ми стояли, дивлячись один на одного, — я важко дихав, цілком приголомшений.

— Щасти тобі, — сказав Борис. — Я тебе не забуду. — Потім він поплескав Поппера по голові. — Прощавай, Попчику. Ти його доглядай, гаразд? — обернувся він до мене.

Потім — і в таксі, і згодом — я прокручував цю хвилину у своїй голові й дивувався, що я так легко помахав йому рукою й пішов геть. Чому я не схопив його за руку й востаннє не попросив сісти в таксі зі мною, ходімо, Борисе, поклади ти на все хер, ми наче школу прогуляємо, і, коли сонце зійде, поснідаємо вже над кукурудзяними полями. Я знав його надто добре, аби розуміти, що, коли попросити його як годиться в слушну хвилину, він може зробити по суті все. І, обертаючись від нього, я знав, що він побіг би за мною і, сміючись, стрибнув у машину, якби я попросив його востаннє.