Донна Тартт - Щиголь

Ми дивилися на неї, заціпенівши від страху. Після мовчанки, що, здавалося, тривала кілька століть, вона розкрила рот, закрила його знову й, ухопившись за поручень, щоб утримати рівновагу, сказала хрипким голосом:

— А Ларрі свої ключі в банківському сейфі залишив?

Ми дивилися на неї ще протягом кількох нажаханих хвилин, аж поки зрозуміли: вона чекає відповіді. Її волосся було схоже на копицю сіна; вона здавалася цілком дезорієнтованою й так хиталася, що, здавалося, зараз покотиться вниз по сходах.

— Так, звичайно, — голосно промовив Борис. — Тобто ні, звичайно. — А тоді додав, коли побачив, що вона досі там стоїть: — Усе гаразд. Повертайся до ліжка.

Вона щось промимрила і, ледь тримаючись на ногах, подибала назад. Ми обоє протягом кількох хвилин стояли нерухомо. Потім, відчуваючи, як щось поколює мені в потилицю, я спокійно підняв свою сумку й вислизнув у передні двері (останній раз я бачив той дім і її, хоч наостанок навіть не обернувся) а Борис і Попчик вийшли слідом за мною. Ми всі троє швидко пішли геть від будинку до кінця вулиці, Попчик клацав кігтями по хіднику.

— От і гаразд, — сказав Борис гумористичним тихим голосом, яким він говорив зазвичай, коли нас мало не ловили в супермаркеті. — О’кей. Можливо, вона відключилася не так глибоко, як мені здавалося.

Я вкрився холодним потом, і нічне повітря, хоч і дуже холодне, подіяло на мене добре.

Далеко на заході тихі франкенштейнівські блискавки спалахували в темряві.

— Добре, що вона принаймні не померла, — захихотів Борис. — Бо я переймався через неї. Дяка Ісусу Христу.

— Дай-но мені свій телефон, — сказав я, понишпоривши в кишені своєї куртки. — Мені треба викликати таксі.

Він заліз до кишені й подав його мені. То був дешевий одноразовий телефон, який він купив, щоб стежити за Котку.

— Ні, візьми його собі, — сказав він, коли я спробував повернути йому телефон, зробивши свій виклик (таксі «Щасливий кеб», 777-7777, номер, написаний на кожній хисткій лавочці біля автобусних зупинок у Лас-Веґасі). Потім він дістав із кишені пачку грошей — половину з тих, які дісталися йому від Ксандри, і спробував віддати їх мені.

— Забудь про це, — сказав я, стривожено поглянувши назад на дім. Я боявся, вона знову прокинеться й вийде на вулицю, шукаючи нас. — Вони твої.

— Ні! Вони можуть тобі знадобитися!

— Мені їх не треба, — сказав я, засунувши руки в кишені, щоб він не запхав їх туди. — Зрештою, вони можуть знадобитися й тобі.

— Годі тобі, Поттере. Мені не хочеться, щоб ти їхав зараз. — Він показав рукою вниз по вулиці на ряди порожніх будинків. — Якщо ти не хочеш побути в моєму домі — залишся тут на день або два. У тому цегляному будинку навіть є меблі. Я приносив би тобі їжу, якби ти хотів.

— Зрештою, я міг би викликати й «Доміно», позаяк вони тепер приносять сюди замовлення, — сказав я, запихаючи телефон у кишеню піджака.

Він смикнувся.

— Не сердься.

— Я не серджуся.

І я справді не сердився — але був такий дезорієнтований, що відчував: я можу прокинутись і виявити, що спав, накривши обличчя книжкою.

Я побачив, що Борис дивиться в небо й мугикає одну з пісень гурту «Velvet Underground», яку любила моя мати: Але якщо ти зачиниш двері… ніч може тривати вічно…

— А що буде з тобою? — запитав я, протираючи очі.

— Га? — перепитав він, дивлячись на мене з усмішкою.

— Я запитую, як ти збираєшся далі жити? Чи ми ще побачимося з тобою?

— Можливо, — сказав він тим самим веселим тоном, що його він, певно, застосовував, коли прощався з Бамі та з Джуді, дружиною бармена в Кармейволлаґу, та з кожним іншим у його житті, з ким йому доводилося прощатися. — Хто знає?

— Ти приєднаєшся до мене через день або два?

— Ну, знаєш…

— Давай-но згодом зустрінемося. Сядеш на літак — у тебе є гроші. Я зателефоную тобі й повідомлю, де я. Не кажи ні.

— Гаразд, — мовив Борис веселим тоном. — Я не скажу ні.

Але в інтонації його голосу явно прозвучало «ні».

Я заплющив очі.

— О Боже.

Я був такий стомлений, що голова йшла обертом. Я мусив боротися з бажанням лягти на землю, з фізичним тяжінням до хідника. Коли я розплющив очі, то побачив, що Борис дивиться на мене співчутливим поглядом.

— Поглянь на себе, — промовив він, — ти мало не впав.

Він засунув руку до кишені.

— Ні, ні, ні. — Я відступив назад, коли побачив, що він тримає в руці. — Я не можу. Забудь про це.

— Я хочу, щоб тобі покращало!

— Про кислоту ти теж так говорив. — Я не був налаштований більше ані купатись у водоростях, ані слухати, як співають зорі. — Я справді не хочу більше нічого нюхати.