Донна Тартт - Щиголь

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав він. — Але вона, схоже, цілком відключилася.

— Мені байдуже.

Можливо, я геть накурився — а я накурився, — але вона нахилилася так близько до нього, що, мені здалося, вона намагається спокусити його, й мене це дуже насмішило.

Я, либонь, засопів або здушено засміявся, і Кортні обернулася саме вчасно, щоб побачити мій комічний жест — я показував Борисові великим пальцем на двері, мовляв, жени її втришия звідси!

— З тобою все гаразд? — холодно запитала вона, подивившись на мене згори вниз.

Борис також сміявся, та, коли вона обернулася до нього, він узяв себе в руки й змінив вираз обличчя на душевний і стурбований, що насмішило мене ще більше.

Коли всі роз’їхалися, Ксандра повністю відключилась — вона спала так міцно, що Борис дістав кишенькове люстерко з її сумочки (у якій він шукав пігулки та гроші) і підніс їй до носа, щоб з’ясувати, чи вона дихає. У її гаманці було 229 доларів, які я взяв без будь-яких докорів сумління, бо їй залишилися кредитки й нереалізований чек на $2025.

— Я так і думав, що Ксандра — це не справжнє її ім’я, — сказав я, посунувши до нього її водійське посвідчення: обличчя помаранчевого кольору, інша зачіска з розпушеним волоссям, ім’я Сандра Джей Террелл, без будь-яких скорочень. — Цікаво, від чого ці ключі?

Борис — як лікар зі старомодного кінофільму — спробував її пульс, сидячи на ліжку біля неї, й підніс люстерко до світла.

— Да, да, — пробурмотів він, потім буркнув іще щось, чого я не зрозумів.

— Чого ти?

— Вона вимкнулася.

Він тицьнув пальцем їй у плече, а потім нахилився над нею і став дивитися в шухляду тумбочки, де я поквапно розбирав цілу купу розмаїтого сміття: монетний дріб’язок, фішки, губну помаду, підставки під пивні кухлі, накладні вії, засіб для зняття лаку з нігтів, потріпані книжки в м’яких обкладинках («Ваші вразливі зони»), пробники парфумів, старі касети, карти страхування, прострочені років на десять, і ціла купа реклам на сірникових коробках із контори «Рено» з написами: «Надаємо послуги у справах про водіння автомобіля в нетверезому стані та всіх видах злочинів, скоєних під наркотиками».

— Оце я заберу, — сказав Борис, простягши руку й забираючи стрічку з презервативами. — А це що? — Він підібрав якусь річ, на перший погляд схожу на бляшанку з кока-колою, та, коли він її потрусив, вона заторохтіла. — Ха, — сказав він і передав її мені.

— Молодець, — сказав я, відкручуючи кришку (бляшанка виявилася несправжньою) і висипаючи її вміст на нічний столик. — Оце так, — сказав я через кілька секунд.

Саме тут Ксандра тримала свої чайові — почасти готівкою, почасти фішками. Там було також чимало інших речей — так багато, що мені знадобився певний час, аби їх роздивитись, але мій погляд відразу впав на сережки з діамантами та смарагдами, які належали моїй матері й зникли незадовго перед тим, як батько покинув нас.

— Ого, — сказав я, піднявши одну з них великим і вказівним пальцями. Мати вдягала ці сережки майже на кожну коктейльну вечірку й на кожний врочистий вихід — синьо-зелена прозорість каменів, їхній порочний опівнічний блиск був так само частиною її, як і колір її очей або гострі темні пахощі її волосся.

Борис захихотів. У купі грошей він негайно помітив і схопив циліндрик із-під фотоплівки, який відкрив тремтливими руками. Устромив туди кінчик мізинця та облизав його.

— Оце круто, — сказав він, провівши пальцем по яснах. — Котку впісяється, що не захотіла прийти.

Я показав йому сережки на розкритій долоні.

— Гарні, — сказав він, майже не подивившись на них.

Він висипав порошок на нічний столик.

— За це можна вторгувати дві тисячі баксів.

— Вони належали моїй матері.

Батько продав більшість її коштовностей іще в Нью-Йорку, включно з обручкою. Але тепер я побачив, що Ксандра залишила деякі з них для себе, й мене опанував дивний смуток, коли я побачив, що вона вибрала. Не перли й не рубінову брошку, а дешеві речі з маминої юності, серед них чарівний браслет, який мама носила в старших класах, із підвісками у формі кінських підків, пуантів і чотирилисткової конюшини, які подзенькували, коли вона рухала рукою.

Борис випростався, ущипнув себе за ніздрі й подав мені банкноту, згорнуту в трубочку.

— Хочеш?

— Ні.

— Понюхай. Ти відразу відчуєш себе краще.

— Ні, дякую.

— Тут цього порошку чимало. Ми можемо зберегти трохи для себе, а решту продати.

— Ти вже його пробував? — запитав я з сумнівом, подивившись на випростане тіло Ксандри.