Донна Тартт - Щиголь

Не знаючи, що сказати, я втупився в його ковбойські чоботи. Вони були з чорної крокодилячої шкіри, з набірним підбором, дуже гострими носаками й начищені до такого блиску, що нагадали мені дівчачі ковбойські боти, що їх завжди носила схиблена на моді Люсі Лобо, яка працювала в офісі моєї матері.

— Суть цієї проблеми ось у чому, — сказав містер Сільвер. — Я маю розписок від твого батька на п’ятдесят штук баксів. І це створює для мене великі незручності.

— Він збирає гроші, — ніяково пробурмотів я. — Я не знаю, але, може, якби ви дали йому трохи більше часу…

Містер Сільвер подивився на мене. Поправив окуляри.

— Послухай-но мене, — розважливо промовив він. — Твій батько готовий поставити свою останню сорочку на той результат, якого можуть домогтися дебіли, що ганяють свій сраний м’яч, — пробач мені мою брутальну мову. Але мені важко ставитися з симпатією до такого хлопця. Він не шанує своїх зобов’язань, не сплачує боргів три тижні, не відповідає на мої телефонні дзвінки, — він загинав пальці, — обіцяє зустрітися зі мною сьогодні пополудні й не з’являється. Ти знаєш, скільки я чекав сьогодні цього ледаря? Півтори години. Так ніби в мене немає інших справ, серйозніших. — Він схилив голову набік. — Це через таких хлопців, як твій батько, такі хлопці, як я та Юрко, ніяк не можуть завершити свої справи. Ти думаєш, мені приємно приїздити до вас додому? Їхати в таку далеч?

Думаю, це було риторичне запитання — звичайно, ніхто при своєму розумі не захотів би поїхати туди, де ми жили, та позаяк минуло багато часу, а він усе ще дивився на мене, так ніби чекав відповіді, я нарешті ніяково закліпав очима й відповів:

— Думаю, що ні.

— Ні. Правильно, Теодоре. Звичайно, їхати у вашу глушину я не маю охоти. Ми маємо серйозніші справи, я та Юрко, повір мені, аніж півдня ловити такого ледаря, як твій тато. Отож зроби мені ласку і скажи своєму батькові, що ми можемо розв’язати нашу проблему по- джентльменськи, якщо він сяде біля мене й усе обговорить зі мною.

— То ви зможете розв’язати свою проблему?

— Він повинен віддати мені те, що заборгував. — Він усміхався, але сіра смуга нагорі його окулярів надавала йому тривожно закритого виразу. — І я попрошу тебе зробити це для мене, Теодоре. Бо коли я приїду сюди наступного разу, я не буду таким люб’язним.

Коли я повернувся до вітальні, Борис спокійно сидів і дивився мультики з вимкненим звуком, погладжуючи Поппера, який, попри недавню стривоженість, тепер спокійно спав у нього на колінах.

— Штукар, — коротко сказав він.

Він вимовив це слово так, що я не відразу зрозумів, про кого він каже.

— Справді, — погодився я, — я ж тобі сказав, що він дивакуватий.

Борис похитав головою й відхилився назад на канапі.

— Я не маю на увазі хлопця в перуці, схожого на Леонарда Коена [109] Леонард Коен (нар. 1934) — канадський письменник, поет, співак. .

— Ти думаєш, він у перуці?

Він скривив фізіономію, що мала б означати: це нікого не турбує.

— Мабуть, так, але я говорю про здоровенного росіянина з тією штукою в руках, як ви її називаєте?

— Бейсбольною биткою.

— То була показуха, — зневажливо кинув він. — Той хер просто хотів тебе налякати.

— Звідки ти знаєш, що він росіянин?

Борис стенув плечима.

— Бо я знаю. Ніхто в Штатах не має такого татуювання. Російський громадянин, без сумнівів. Він також зрозумів, що я росіянин, як тільки я розкрив рота.

Минув певний час, перш ніж я усвідомив, що сиджу, втупившись у простір. Борис підняв Попчика й переклав його на канапу так лагідно, що пес не прокинувся.

— Ти не хочеш ушитися звідси на якийсь час?

— Господи, — сказав я, несподівано хитнувши головою — цей візит змусив мене спохопитися, запізніла реакція. — Блядь, я б хотів, щоб мій таточко був удома. Розумієш? Як би я хотів, щоб той мужик добряче відлупцював його. Він на це заслужив.

Борис копнув мене в щиколотку. Його ноги були чорними від грязюки, а нігті на ногах теж мали чорний колір — явно Котку постаралася.

— Ти знаєш, що я вчора їв? — сказав він приязним голосом. — Два батончики «Нестле», які запив пепсі. — Усі шоколадні батончики Борис називав «Нестле», а будь-яку газовану воду — пепсі. — А знаєш, що я їв сьогодні? — Він зробив нуль великим і вказівним пальцем. — Нуль.

— Я теж нічого не їв. Наркота відбирає апетит.

— Атож, але я повинен щось з’їсти. Мій шлунок… — Він скривив гримасу.

— Млинці їстимеш?

— Атож, що-небудь — мені байдуже. Ти маєш гроші?