Донна Тартт - Щиголь

Було дивно досі бачити її в робочій формі, бо зазвичай вона відразу звільнялася від неї в ту секунду, коли переступала поріг.

— Він не поїхав на зустріч із тим суб’єктом, із яким пообіцяв зустрітися, — прошепотів Борис.

— Я знаю.

Можливо, він і справді збирався посидіти й поговорити з містером Сільвером, але і моя мати, і я знали, як часто й фатально він зупинявся біля якогось бару, щоб проковтнути чарку або дві й заспокоїти нерви, як він завжди казав. І хто міг знати, що в ті хвилини відбувалося в його свідомості? Нічого такого, чим можна було б за нинішніх обставин підбадьорити Ксандру, адже він мав звичай ухилятися від узятих на себе зобов’язань.

Я не плакав. Хоч холодні хвилі паніки й невіри накочувалися на мене, усе здавалося мені дуже нереальним, і я шукав його поглядом, мене знову й знову вражала відсутність його голосу серед інших, цього розкутого, тверезого голосу, яким лише аспірин рекламувати («Четверо з п’яти лікарів…»), який одразу виділявся серед усіх інших у кімнаті. Ксандра перестрибувала від реальності до нереальності — витирала очі, розносила тарілки для піци, наливала кожному червоного вина, яке невідомо де взялось, — а потім знов обливалася слізьми. Лише Попчик почувався щасливим; ми рідко бачили стільки гостей у своєму домі, й він перебігав від гостя до гостя, і його анітрохи не бентежило те, що всі його тільки відштовхували. У якусь непевну мить, уже пізно ввечері, коли Ксандра плакала удвадцяте в обіймах Кортні («О Боже, він мене покинув, я не можу повірити в це…»), Борис відвів мене вбік і сказав:

— Поттере, мені треба йти…

— Ні, будь ласка, не йди.

— Котку там божеволіє. Я повинен тепер бути в її матері. Вона не бачила мене вже сорок вісім годин.

— Послухай-но, скажи їй, нехай вона приходить сюди, якщо хоче, — розкажи, що сталося. Але буде зовсім кепсько, якщо ти зараз підеш.

Ксандра була заклопотана гостями та своїм горем, тому Борис зміг піднятися нагору й зателефонувати з її кімнати, зазвичай замкненої, де ані я, ані Борис ніколи не були. Десь через десять хвилин він швидко спустився вниз.

— Котку сказала, щоб я залишився, — сказав він, сівши з розгону на канапу поруч зі мною. — Вона просила мене переказати тобі, що їй дуже шкода.

— Ого, — сказав я, мало не заплакавши, і притулив долоню до обличчя, щоб він не помітив, як я здивувався й розчулився.

— Я хотів сказати, вона знає, що це таке. Її батько також помер.

— Справді?

— Так, кілька років тому. Як і твій, він загинув в автомобільній аварії… Щоправда, вони не були дуже близькими…

— Хто помер? — запитала Джанет, нависши над нами, постать у зім’ятій шовковій блузці, яка тхнула травичкою та макіяжем. — Хтось іще помер?

— Ні, — коротко відрубав я.

Я не любив Джанет — це була та сама легковажна особа, яка взялася доглядати Поппера, а потім наклала йому їжі й замкнула в домі.

— Я звертаюся не до тебе, а до нього, — сказала вона, відступивши і спрямувавши неуважний погляд на Бориса. — Хтось помер? Хтось тобі близький?

— Так, я втратив кількох людей.

Вона закліпала очима.

— Ти звідки приїхав?

— А в чому річ?

— Голос у тебе дивний. Схожий на британський або якийсь такий. Але ні. Він схожий на суміш британського й трансильванського.

Борис зареготав.

— Трансильванського? — перепитав він, показавши їй свої ікла. — Хочеш, укушу?

— Кумедні ви хлопці, — пробурмотіла вона, потім постукала Бориса по голові дном келиха з вином і подибала прощатися зі Стюартом і Лізою, які вже наготувалися йти.

Ксандра, схоже, ковтнула пігулку.

— Мабуть, більш ніж одну, — сказав мені Борис на вухо.

Здавалося, вона перебуває на межі відключення. Борис — із мого боку це було паскудно, але я не хотів цього робити — забрав у неї сигарету й погасив її, а потім допоміг Кортні провести її сходами до її кімнати, де вона лягла на ліжко долілиць, не зачинивши дверей.

Я стояв у дверях, поки Борис і Кортні скидали з неї черевики, — уперше з цікавістю оглядаючи кімнату, яку вона та мій батько завжди тримали замкненою. Брудні філіжанки й таці, стоси журналу «Glamour», ліжко, застелене пишним зеленим покривалом, лептоп, яким мені не дозволяли користуватися, велотренажер — хто знав, що вони тут мають навіть велотренажер?

Ксандрині черевики вони скинули, але далі вирішили не роздягати її.

— Ви хочете, щоб я тут заночувала? — запитала Кортні Бориса тихим голосом.

Борис безсоромно потягся й позіхнув. Його сорочка задерлася вгору, а джинси сповзли дуже низько, й було видно, що він без трусів.