Донна Тартт - Щиголь

Його обличчя було біле, як крейда, а зіниці — темні й величезні.

— Що бачиш? — обережно запитав я.

— Ти знаєш… — Він помахав своєю освітленою чорно-білою рукою в повітрі. — Усе пласке, наче в кіно.

— І ти також… — то це не тільки в мене? Отже, він бачив світ таким самим?

— Аякже, — відповів Борис, із кожною миттю все менше схожий на людину, а все більше на шматок засвіченої плівки з нітрату срібла десь років двадцятих, причому світло сяяло за ним із якогось прихованого джерела. — Проте мені хотілося б побачити щось кольорове. Наприклад, як «Мері Поппінс».

Коли він це сказав, я засміявся безконтрольним сміхом, так гучно, що мало не впав із гойдалки, бо тепер напевне знав: він бачить те саме, що і я. І навіть більше: ми самі це створювали. Хоч який би наркотик ми приймали, він діяв на нас однаково. І варто нам було це усвідомити, як симулятор віртуальної реальності перемкнувся на колір. Це сталося з обома нами водночас, клац! Ми подивилися один на одного й тільки засміялись; усе стало істерично кумедним, навіть карусель на дитячому майданчику нам усміхалась і в якусь хвилину, глибоко вночі, коли ми крутилися на турніках і снопи іскор вилітали з наших ротів, мені сяйнуло, що сміх — це світло, а світло — це сміх і що в цьому таємниця Всесвіту. Годинами ми спостерігали, як хмари перегруповуються в осмислені структури; качалися в пилюці, переконані, що плаваємо у водоростях; лежали на спинах і співали «Dear Prudence», звертаючись до приязних зірок, спроможних усе розуміти. То була фантастична ніч — одна з найкращих у моєму житті, попри те, що сталося потім.

Борис лишився ночувати в моєму домі, бо я жив ближче до дитячого майданчика, а він був (якщо скористатися його улюбленим виразом) в гамно — одне слово, в такому стані, що не зміг би в темряві самостійно доповзти додому. Виявилося, мені пощастило, бо я був не сам удома, коли наступного дня о пів на четверту по обіді до нас знову завітав містер Сільвер.

Хоч ми майже не спали й трохи тремтіли, усе здавалося нам чарівним і сповненим світла. Ми пили помаранчевий сік і дивилися мультики (непогана ідея, бо в такий спосіб ми продовжували свій приємний барвистий стан минулого вечора), а ще — і це вже була погана ідея — викурили наш другий косяк за день. І тут пролунав дзвінок у двері. Попчик — який і так перебував на межі, бо відчував, що ми відключились, і гавкав на нас, ніби ми збожеволіли абощо, — тепер стрепенувся й загавкав так люто, ніби чогось подібного й чекав.

Через секунду голова в мене знову пішла обертом.

— Прокляття, — сказав я.

— Я відчиню, — негайно озвався Борис, запхавши Попчика собі під руку.

Він, танцюючи, рушив до дверей, босий і без сорочки, з виглядом цілковитої безтурботності, але, як мені здалося, вже через секунду повернувся з посірілим обличчям.

Він нічого не сказав, та й не треба було нічого казати. Я підхопився на ноги, взув кеди, туго затягнувши шнурки (я звик так робити перед нашими вилазками до крамниць, щоб у разі небезпеки було зручніше тікати), і пішов до дверей. Там знову стояв містер Сільвер — у білому піджаку, з волоссям кольору крему для черевиків та всім іншим, — лише цього разу поруч із ним стояв величезний мужик із розмазаними синіми татуюваннями, що розповзалися по його руках до ліктів, і алюмінієвою бейсбольною биткою.

— Привіт, Теодоре! — сказав містер Сільвер. Здавалося, він був щиро радий мене бачити. — Як життя?

— Чудово, — сказав я, дивуючись, як наркотичне очманіння вмить вивітрилося мені з голови. — А у вас?

— Не можу нарікати. Еге, непоганий у тебе синець, хлопче.

Я машинально підняв руку й помацав щоку.

— Та…

— Тобі треба його чимось намастити. Твій приятель сказав, що твого батька немає вдома.

— Справді, його немає.

— А у вас двох усе гаразд? Ви маєте якісь проблеми на сьогодні?

— Та, мабуть, ніяких, — сказав я.

Мужик не вимахував биткою і не погрожував у якийсь інший спосіб, але я однаково дуже гостро відчував, що він тримає її в руках.

— Бо якби ви мали якісь проблеми, — сказав містер Сільвер, — я допоміг би вам їх розв’язати отак.

Про що він говорить? Я подивився повз нього на вулицю, на його автомобіль. Хоч вікна й були затемнені, я розгледів ще кількох чоловіків, які чекали там.

Містер Сільвер зітхнув.

— Я радий чути, що ти не маєш проблем, Теодоре. Хотів би я те саме сказати про себе.

— Пробачте?

— Бо я маю проблему, — сказав він, не звертаючи уваги на мою репліку. — Велику проблему. Проблему з твоїм батьком.