— Заведи його до приміщення! — сказала дівчина з фіолетовим волоссям, що стояла за прилавком, коли побачила Попчика, прив’язаного біля дверей. — Ми любимо собак!
Я купив там не лише два сандвічі з індичкою (один для мене, другий для нього), а й вегетаріанське тістечко та домашнє вегетаріанське собаче печиво в масному паперовому пакеті.
Я читав допізна, молочний папір жовтів у кружку слабкого світла, а невідома темрява пропливала повз вікна; ми проїхали Континентальний вододіл і проминули Скелясті гори. Поппер, набігавшись по Денверу, щасливо сопів у торбі.
Трохи згодом я заснув, а потім прокинувся й почитав ще трохи. О другій ночі, саме тоді, коли Сент-Екзюпері описував аварію літака в пустелі, ми добулися до Саліни в штаті Канзас («Перехрестя Америки») — зупинка на двадцять хвилин під обліпленою нічними метеликами натрієвою лампою, де ми з Поппером бігали в темряві навколо безлюдної бензоколонки, моя голова все ще була заповнена книжкою, але водночас мене хвилювало дивне відчуття того, що я вперше у своєму житті перебував у штаті моєї матері: чи вона коли-небудь під час поїздок зі своїм батьком проїздила через це місто, чи була на Дев’ятій вулиці, яка звертає на Федеральну автостраду й де освітлені силосні бункери, наче зоряні кораблі, маячать у порожнечі на багато миль навколо? Ми повернулися в автобус, сонні, брудні, стомлені, змерзлі Попчик і я, і спали від Саліни до Топеки, а від Топеки до Канзас-Сіті в штаті Міссурі, куди доїхали десь удосвіта.
Мати часто розповідала мені, яка пласка місцевість там, де вона виросла, — така пласка, що можна побачити, як далеко в преріях народжуються урагани, — але я все ще не міг цілком повірити в її неозорість, у це одноманітне небо, що тисне на тебе й розчавлює своєю нескінченністю. У Сент-Луїсі близько полудня нам дали півтори години перепочинку (цілком досить часу для прогулянки Поппера й жахливого сандвіча з ростбіфом на сніданок, хоч місцевість була підозріла й далеко відходити не хотілося), потім нас пересадили в зовсім інший автобус. Але через годину або дві я прокинувся, бо автобус зупинився, і побачив, що Поппер спокійно сидить у торбі, виставивши з неї ніс, а чорношкіра дама середнього віку з яскравою рожевою помадою на губах стоїть наді мною й промовляє громовим голосом:
— В автобусі заборонено перевозити собак!
Я розгублено подивився на неї. Потім, на свій жах, усвідомив, що вона не просто пасажирка, а водій автобуса, у кашкеті та формі.
— Ти чув, що я сказала? — повторила вона, агресивно похитуючи головою з боку в бік. Вона була широка, як борець важкої ваги, на іменному жетоні, що висів на її широких грудях, було написано: ДЕНІЗ. — Ти не мав права брати собаку в автобус.
Потім вона нетерпляче махнула рукою, ніби хотіла сказати: «Заховай його знову в цю кляту сумку!»
Я накрив йому голову — він, здавалося, не мав нічого проти — і сидів нерухомо, хоч у мене все похололо всередині. Ми зупинилися в місті, яке називалося Еффінгем, штат Іллінойс. Будинки наче з картин Едварда Гоппера [113] Едвард Гоппер (1982–1967) — популярний американський художник, один із найвидатших урбаністів ХХ століття.
, театральна на вигляд будівля суду, рукописний плакат через вулицю з написом «Перехрестя Долі».
Водійка провела пальцем навкруг себе:
— Хтось із вас, пасажири, заперечує проти перебування в автобусі цієї тварини?
Пасажири на задніх сидіннях (неохайний мужик із вусиками; доросла жінка з брекетами; неспокійна чорношкіра пані з дівчинкою-школяркою; схожий на Філдса [114] W. C. Fields (1880–1946) — американський комік, актор і письменник. Грав здебільшого мізантропа та егоїста-пияка.
старий із трубками в носі та кисневим балоном) здавалися надто здивованими, щоб заговорити, й лише мала дівчинка з округлими оченятами майже непомітно похитала головою: ні.
Водійка чекала. Вона подивилася навколо. Потім обернулася до мене.
— Гаразд. Це добра новина для тебе та твого цуцика, малий. Але якщо хтось, — вона посварилася на мене пальцем, — якщо хтось із пасажирів поскаржиться на те, що ти везеш тварину, в будь-якій точці подорожі, я тебе висаджу з автобуса. Зрозумів?
То вона мене не висаджує? Я закліпав очима на неї, боячись ворухнутись або промовити бодай слово.
— Ти мене зрозумів? — повторила вона більш грізним голосом.
— Дякую вам…
Вона сердито похитала головою.
— О ні, не дякуй мені, малий. Бо я висаджу тебе з автобуса, якщо почую хоч одну скаргу на тебе. Хоч одну.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу