Донна Тартт - Щиголь

— Я щось не можу знайти відкривачку консервів.

— Очевидно.

— Сьогодні має бути місячне затемнення.

— Очевидно.

— Поглянь, із розетки бризкають іскри.

— Очевидно.

Ксандра працювала ночами. Зазвичай вона вибігала з дому десь о пів на четверту дня у своїй спокусливій робочій формі: чорному піджаку, чорних штанях із якоїсь еластичної матерії, що туго обтягувала тіло, її блузка була розстебнута, відкриваючи вкриту ластовинням западинку між грудей. На бейджі, прикріпленому до її піджака, було написано великими літерами КСАНДРА, а нижче Флорида. У Нью-Йорку, коли того вечора ми були в ресторані, вона сказала мені, що намагається торгувати нерухомістю, але насправді вона, як я незабаром довідався, була менеджером у барі під назвою «Ніклз» в одному з казино на Стрипі. Іноді вона приходила додому з пластиковими тарілками наїдків із бару, загорнутих у целофан, фрикадельками або шматочками курки теріякі, які вона й батько їли, сидячи перед телевізором із вимкненим звуком.

Жити з ними було те саме, що жити з сусідами, з якими я не особливо ладнав. Коли вони були вдома, я залишався у своїй кімнаті з зачиненими дверима. А коли вони були відсутні — а так було здебільшого, — я блукав найдальшими закутками дому, намагаючись звикнути до його голизни. У багатьох кімнатах не будо ніяких меблів або майже ніяких, і відкритий простір, незашторена яскравість, суцільний голий килим і паралельні лінії створювали мені враження, що я у відкритому морі.

А проте для мене було великою полегкістю не відчувати себе під постійним спостереженням, ніби виставленим на відкритій сцені, як було в Барбурів. Небо тут мало густий нескінченний синій колір, наче обіцяло якесь дурне блаженство, що його насправді не було. Нікого не хвилювало, що я ніколи не перевдягався й не ходив до психотерапевта. Я міг безтурботно ледарювати, лежати в ліжку протягом цілого ранку, дивитися підряд по п’ять фільмів із Робертом Мітчемом [64] Роберт Мітчем (1917–1997) — американський актор, сценарист і продюсер. , якщо мені так хотілося.

Батько й Ксандра замикали двері до своєї спальні — що було для мене незручним, бо Ксандра тримала там свій лептоп, недосяжний для мене, за винятком того часу, коли вона була вдома й виносила його до вітальні, дозволяючи мені користуватися ним. Блукаючи в домі, коли їх не було, я знайшов кілька рекламних брошур із продажу нерухомості, нові келихи, досі в коробці, купку старих «TV Guide», коробку з книжками в потертих паперових обкладинках: «Твої місячні знаки», «Безпечна пляжна дієта», «Мова жестів у покері» Каро, «Коханці та гравці» Джекі Коллінз.

Будинки навколо нас стояли порожні — сусідів у нас не було. Через п’ять або шість будинків униз, на протилежному боці вулиці, був припаркований старий «понтіак». Він належав стомленій на вигляд жінці з великими цицьками та ріденьким волоссям, яка іноді пізно ввечері стояла боса перед своїм будинком, тримаючи в руці пачку сигарет і розмовляючи по мобільному телефону. Я думав про неї як про Гравця, бо коли я вперше її побачив, на ній була футболка з написом: «Винна гра, а не гравець» [65] Вираз, який уживається, коли говорять про когось значно успішнішого. .

Крім цієї, Гравця, єдиним живим створінням, яке я бачив на нашій вулиці, був череватий чоловік у чорній спортивній сорочці, який у самому кінці Пустельного Краю викочував до бровки тротуару сміттєвий бак, хоч я міг би сказати йому, що сміття з нашої вулиці ніхто не вивозить. Коли його набиралося досить у нашому домі, Ксандра веліла мені прокрадатися з повною торбиною до сміттєзвалища, яке височіло біля недобудованого будинку за двоє дверей від нашого. Ночами, крім нашого будинку й будинку Гравця, на вулиці панувала суцільна темрява. Ми перебували в такій самотині, як діти перших колоністів у преріях Небраски, про яких ми читали в третьому класі, за винятком того, що я не мав ані братів, ані сестер, ані приязних тварин, ані Ма і Та.

Найгіршим досі було для мене опинитися в такій глушині — ані кінотеатрів, ані бібліотек, ані жодної крамниці.

— Тут ходить автобус або щось таке? — запитав я в Ксандри одного вечора, коли вона була на кухні, розгортаючи пластиковий таріль із крильцями та соусом із блакитного сиру.

— Автобус? — перепитала Ксандра, злизуючи з пальця пляму соусу барбекю.

— Хіба ви тут нема громадського транспорту?

— Ні.

— А як же люди пересуваються?

Ксандра відкинула голову вбік.