Донна Тартт - Щиголь

— Ви лиш подумайте, — кричав бридкий хлопець, чиє змащене гелем волосся стриміло вгору, наче в одного з персонажів японського мультсеріалу «Перли дракона Z», — який у нас буде світ, якщо кожен перестане працювати й стовбичитиме в лісі.

— Я, я, я… — простогнав голос у задніх рядах.

— Це суперечить інтересам суспільства, — втрутилася до розмови широкорота дівуля, намагаючись перекричати сміх, який пролунав після цього (піднявшись на своєму місці та обернувшись до вчительки, кульгавої й кістлявої жінки на ім’я місіс Спір, яка завжди носила коричневі сандалі й одяг землистих кольорів і мала такий вигляд, ніби страждала на глибоку депресію). — Торо завжди сидить на своїй бляшанці й розповідає, як йому добре…

— Тому що, — озвався хлопець із японського мультфільму, і в його голосі пролунали веселі нотки, — якби всі перестали працювати, як він рекомендує, то що було б? Яке ми мали б суспільство, якби всі наслідували його? Ми не мали б ані лікарень, ані харчів. Ми не мали б доріг.

— Придурок, — пробурмотів приємний голос настільки голосно, щоб усі навколо почули.

Я обернувся, щоб подивитися, хто це сказав. Худий хлопець із протилежного ряду, що сидів згорбившись і барабанив пальцями по своїй парті. Побачивши, що я дивлюся на нього, він з подивом підняв брову, ніби хотів сказати: чи можеш ти повірити, що в нас існують такі тупі йолопи?

— Хто-небудь із заднього ряду хоче висловитися на цю тему? — запитала місіс Спір.

— Торо на фіг здалися ті дороги, — сказав худий хлопець.

Його акцент мене здивував. Чужоземний, але я не міг зрозуміти, який саме.

— Торо перший зрозумів необхідність захищати довкілля, — сказала місіс Спір.

— Він був також першим вегетаріанцем, — промовила дівчина в задньому ряді.

— Дурниці, — сказав хтось іще. — Містер Хрум-Хрум.

— Ви всі мене не зрозуміли, — збуджено промовив анімешний персонаж. — Хтось повинен будувати дороги, а не тільки сидіти в лісі, дивлячись із ранку до вечора на мурах і москітів. Це називається цивілізацією.

Мій сусід коротко засміявся — його сміх був радше схожий на гавкіт. Він був блідий і тонкий, не дуже чистий, із гладеньким чорним волоссям, що затуляло йому очі, і нездоровим тьмяним кольором безпритульника, мозолястими руками й брудними нігтями, обгризеними до м’яса, — він анітрохи не був схожий на хлопців із блискучим волоссям та лижною засмагою з моєї школи на Верхньому Вест-Сайді, розбишак, у яких батьки були виконавчими директорами або хірургами з Паркової авеню, але такого хлопця було легко уявити собі десь на хіднику, де він сидить із приблудним псом на мотузці.

— Щоб відповісти на всі ці питання, я рекомендую кожному повернутися до п’ятнадцятої сторінки, — сказала місіс Спір. — Туди, де Торо розповідає про свій експеримент із життям.

— Який експеримент? — запитав мультяшний персонаж. — Хіба те життя в лісі, яким він жив, відрізняється від життя печерної людини?

Темноволосий хлопець спохмурнів і більше згорбився на стільці. Він нагадав мені одного з безпритульників, які стовбичили на Сент-Марк-плейс, обмінюючись сигаретами, показуючи один одному свої шрами, випрошуючи монети, — він був у такому самому подертому одязі й мав такі самі худі білі руки; ті самі чорні шкіряні браслети на зап’ястках. Накладені в кілька шарів, вони були знаком, якого я не міг прочитати, хоч їхнє загальне значення було досить очевидним: ти належиш до іншого племені, забудь про мене, я надто крутий для тебе, не намагайся навіть заговорити до мене. Таким було моє перше хибне враження про єдиного друга, який з’явився в мене, коли я був у Веґасі, і — як з’ясувалося — став одним із моїх найкращих друзів.

Його звали Борис. Якось вийшло, що ми опинилися поруч у натовпі, який чекав автобуса після школи в той день.

— А, Гаррі Поттер, — сказав він.

— Пішов у сраку, — апатично промовив я.

У Веґасі мене не вперше називали Гаррі Поттером. Мій нью- йоркський одяг — хакі, біла оксфордська сорочка, окуляри в черепаховій оправі, без яких я, на жаль, бачив дуже погано, — перетворював мене на дивака у школі, де більшість учнів ходили в майках та шльопанцях.

— А де твоя мітла?

— Залишив у Гоґвортсі, — сказав я. — А твоя дошка? Де ти її забув?

— Га? — сказав він, нахилившись до мене і приставивши до вуха закруглену долоню жестом старого й глухого чоловіка. Він був на півголови вищим за мене; крім високих черевиків та химерних військових штанів із пузирями на колінах мав на собі також чорну футболку з логотипом дошки для сноубордингу, де білими готичними літерами було написано: НЕ ЧЕКАЙ ЛІТА.