Донна Тартт - Щиголь

— Що це за розкидані всюди папірці? — якось запитав я Ксандру, коли вона робила собі на кухні дієтичний коктейль.

Мене спантеличували ці друковані картки, які я знаходив у всьому домі: решітки, куди олівцем було вписано одноманітні колонки цифр. Вони мали псевдонауковий вигляд, схожі на ланцюжки ДНК або на шпигунські повідомлення у двійковому коді.

Вона вимкнула блендер, відкинула волосся з очей.

— Ти про що?

— Про скрізь розкидані папірці.

— Бака-ра! — сказала Ксандра, розтягнувши «р» і легенько клацнувши пальцями.

— Он воно що, — сказав я після паузи, хоч ніколи раніше не чув цього слова.

Вона встромила палець у свій напій і облизала його.

— Ми часто ходимо грати в бакара в «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд», — сказала вона. — Твій батько любить записувати результати своїх ігор.

— А я можу коли-небудь піти туди?

— Ні. Тобто ти міг би, — сказала вона, ніби я запитав, чи можна поїхати на канікули в якусь нестабільну ісламську державу. — Ось тільки вони, як правило, не пускають дітей у казино. Тобі не дозволять навіть дивитися, як ми граємо.

«Невелике лихо», — подумав я. Стояти й дивитися, як батько і Ксандра спускають свої гроші, — така собі розвага. А вголос я сказав:

— Але я думав, у них там тигри, піратські кораблі та інші подібні речі.

— Мабуть, і справді. — Вона потяглася, щоб дістати склянку з полиці, оголивши прямокутник чорно-синіх китайських ієрогліфів між своєю футболкою і низько спущеними джинсами. — Кілька років тому вони намагалися продавати програми «для всієї родини», але в них нічого не вийшло.

Ксандра могла б мені сподобатися за інших обставин. Це десь те саме, що сказати: мені сподобався б хлопець, який мене побив, якби він мене не побив. Вона вперше дала мені зрозуміти, що жінки за сорок років — ті, які не вирізняються великою вродою, — можуть бути сексуальними. Хоч на обличчя вона не була гарною (невеликі круглі очі, приплюснутий маленький ніс, дрібні зуби), проте завжди перебувала у формі, тренувалась, і її руки й ноги були такими блискучими та засмаглими, що здавалися майже вологими, ніби вона намащувала себе багатьма кремами та оліями. Балансуючи на високих підборах, весь час обсмикуючи надто коротку спідничку, вона ходила швидко, трохи нахиляючись уперед, і її хода здавалася дивовижно спокусливою. Щоправда, на якомусь рівні я відчував до неї відразу — мені був огидний її голос із заїканням, її густа й блискуча помада, яку вона зберігала в тюбику з написом «Скло для губ», безліч дірок у її вухах і щербинка між передніми зубами, куди вона любила просовувати кінчик язика, — але в ній було також щось збудливе, палке й брутальне: тваринна сила, властивість муркотіти й підкрадатися, коли вона була не на високих підборах і ходила боса.

Ванільна «кола», ванільна гігієнічна помада, ванільний дієтичний напій, горілка з ваніллю. Приходячи додому з роботи, вона вдягалася, наче матуся, яка грає в теніс і так і напрошується на зґвалтування, у коротку білу спідничку, чіпляла на себе багато золотих прикрас. Навіть її тенісні кросівки були новими й сліпучо-білими. Засмагаючи біля басейну, вона вдягала біле плетене бікіні; спина в неї була широка, але худа, ребра проступали назовні, як у чоловіка без сорочки.

— Непорядок з гардеробом! — сказала вона, коли підвелася з шезлонга, забувши застебнути бюстгальтер, і я побачив, що груди в неї такі самі засмаглі, як і решта тіла.

Вона полюбляла дивитися реаліті-шоу: «Той, хто вижив», «Американський ідол». Любила відвідувати крамниці «Інтермікс» і «Джусі Кутюр». Любила телефонувати своїй подрузі Кортні й «виливати почуття», і більша частина її почуттів, на жаль, стосувалася мене. «Ні, ну ти уявляєш? — я почув, як вона казала по телефону одного дня, коли мого батька не було вдома. — Я на це не підписувалася! Дитина? Здрастуйте!»

— Нічого не скажеш, підкинув він мені геморой, — провадила вона, ліниво вдихаючи дим від «Мальборо лайт» — зупинившись у скляних дверях, які вели до басейну, дивлячись униз на свої щойно нафарбовані нектарно-зеленим лаком нігті на ногах. — Ні, — сказала вона після короткої паузи. — Я не знаю, чи дуже надовго. І що я повинна думати, як він вважає? Я йому не квочка довбана.

Її нарікання були рутинними, не надто роздратованими чи особистими. А проте я собі не уявляв, що повинен зробити, аби їй сподобатися. Раніше я дотримувався думки, що жінці середнього віку подобається, коли ти перебуваєш поблизу й намагаєшся розмовляти з нею, але незабаром зрозумів, що з Ксандрою ліпше не жартувати й не допитуватися, як вона прожила день, коли вона поверталася додому в кепському настрої. Іноді, коли ми були вдома лише вдвох, вона перемикала телик зі спортивної програми й ми сиділи перед екраном, поглинаючи фруктовий салат, і досить мирно дивилися фільми на «Лайфтайм». Та коли вона гнівалася на мене, то холодно відповідала: «Очевидно» майже на все, що я казав, примушуючи мене почуватися йолопом.