Донна Тартт - Щиголь

Перш ніж вона встигла цілком відчинити двері, істеричний волохатий клубок вилетів назовні, дико репетуючи, і заходився стрибати, танцювати й гасати навколо нас.

— Сидіти! — заволала Ксандра.

Крізь напівпрочинені двері вихлюпувалася музика сафарі (трубні крики слонів, верещання мавп), така гучна, що я почув її, коли ми ще не вийшли з гаража.

— Оце так! — сказав я, зазирнувши в дім.

Повітря всередині було гарячим і затхлим. Давній сигаретний дим, новий килим і — поза всяким сумнівом — сморід собачого лайна.

— Великі коти завжди створюють безліч проблем для працівників зоопарку, — гримів голос із телевізора, — тому ми складемо компанію Андреа та її колегам під час вранішнього обходу.

— Отакої, — сказав я, зупинившись у дверях зі своєю валізою, — ви забули вимкнути телевізор.

— Атож, — сказала Ксандра, протиснувшись повз мене, — це «Animal Planet», я залишила канал увімкненим для нього. Для Поппера. Я сказала, сидіти! — гарикнула вона на собаку, який дряпав їй коліна, коли вона прокульгала на своїх платформах і вимкнула телевізор.

— Він залишався сам-один? — запитав я, намагаючись перекричати завивання собаки.

Один із тих довгошерстих псів, що їх так полюбляють дівчата, він був би білим і пухнастим, якби його помили.

— О, я йому купила в «Петко» фонтанчик для пиття, — сказала Ксандра, витираючи лоба тильним боком долоні й переступивши через собаку. — Й одну з тих великих кормушок.

— Якої він породи?

— Мальтійська болонка. Чистокровний. Я виграла його в лотерею. Я знаю, він потребує регулярного миття, щоб мати належний вигляд. Справжній головний біль — устежити за його стрижкою. Поглянь-но, що ти зробив із моїми штаньми, — сказала вона собаці. — З білими джинсами.

Ми стояли у великій відкритій кімнаті з високою стелею та сходами, які вели на бельетаж із поруччям, розташований збоку, — ця кімната була майже такого самого розміру, як усе помешкання, де я виріс. Та коли мої очі призвичаїлися після яскравого сонця, мене вразила її голизна. Стіни білі, кольору кістки. Кам’яний камін, який дещо нагадував фальшивий мисливський будиночок. Канапа, схожа на диван у приймальні поліклініки. Навпроти скляних дверей, які відчинялися в патіо, тяглися полиці, здебільшого порожні.

Приплентався мій батько, кинув валізи на килим.

— Господи, Ксан, як тут смердить лайном.

Ксандра, яка нахилилася, щоб покласти свою сумочку, насупилася, коли собака став стрибати навколо неї, чіплятися на неї й дряпати її кігтями.

— Розумієш, ми домовлялися з Джанет, що вона приходитиме й випускатиме його надвір, — сказала вона, намагаючись перекричати пронизливе виття пса. — Вона мала ключ і все інше. Господи, Поппере, — сказала вона, зморщивши носа й відвертаючи голову, — як ти смердиш!

Порожнеча цього дому приголомшила мене. До цієї хвилини я погоджувався з необхідністю продати книжки, килими та антикваріат моєї матері, а все інше віддати на благодійність або викинути на сміття. Я виріс у чотирикімнатній квартирі, де шафи були переповнені всякою всячиною, де під кожним ліжком стояли ящики, а каструлі та сковорідки звисали зі стелі, бо для них не було місця в буфетах. Але як легко було б привезти сюди деякі з її речей, наприклад срібну шкатулку, що належала її матері, або картину гнідої кобили, таку схожу на одне з полотен Стабса [58] Жорж Стаббс (1724–1806) — англійський художник, відомий своїми малюнками коней. , або навіть її дитячий примірник «Чорного Красеня» [59] Роман Анни Сьюелл 1877 року, побудований як оповідь від імені коня Чорний Красень. ! Батько міг би скористатися кількома гарними картинами або меблями, що дісталися їй у спадок від батьків. Але він позбувся всього її майна, бо ненавидів її.

— О Господи! — вигукнув батько сердитим голосом, намагаючись перекричати гучний гавкіт собаки. — Цей пес зруйнував усю нашу квартиру. Присягаюся Богом, він її зруйнував!

— Ну, я не знаю — тобто я знаю, він наробив тут безладу, але Джанет сказала…

— Я тобі говорив, щоб ти посадила цього пса на ланцюг. Або віддала його в собачий притулок. Мені не до вподоби, що він живе в нашому домі. Для нього місце надворі. Хіба я тобі не казав, що він стане для нас проблемою? У твоєї довбаної Джанет такий вітер у голові…

— Ну й що такого, як він наклав кілька разів на килим? А ти чого витріщився? — сердито сказала Ксандра, переступивши через собаку, який гавкав і вив, — і до мене раптом дійшло, що це сказано мені.