Донна Тартт - Щиголь

— На власних автомобілях, — відповіла вона, ніби я був недоумком, який нічого не чув про автомобілі.

Треба згадати про ще одну важливу річ: тут був басейн. У свій перший день я за годину обгорів так, що моя шкіра набула кольору червоної цегли, і я провів безсонну ніч на шкарубких нових простирадлах. Після цього я виходив засмагати, коли сонце вже наближалося до обрію. Сутінки тут були квітчасті й мелодраматичні, великі сполохи оранжевого, малинового та ясно-червоного світла, у стилі кінофільму «Лоуренс Аравійський», а потім відразу западала ніч, наче з виляском зачинялися двері. Ксандрин пес Поппер — який більшу частину дня перебував у будці з коричневого пластику, що стояла на затіненому боці паркану, — бігав понад басейном і гавкав, а я плавав на спині й намагався в безладному розсипі зір виявити ті сузір’я, які знаю: Ліру, Кассіопею, лінію Скорпіона з роздвоєним жалом у хвості, усі знайомі мені з дитинства схеми, під які я засинав під стелею з осяйними зірками в Нью-Йорку, у своїй кімнаті. Тепер, здавалося, холодні й величні, наче божества, що скинули свої маски, вони проломилися крізь дах і випливли на небо, зайнявши місце у своїх справжніх небесних домівках.

Заняття в моїй школі розпочалися на другому тижні серпня. Здалеку оточені парканом довгі будівлі пісочного кольору, сполучені критими переходами, нагадували в’язницю легкого режиму. Та коли я увійшов у двері, то яскраво розмальовані постери та лункі коридори нагадали мені давно знайоме уявлення про школу: штовханина на сходах, гудіння ламп, клас біології з ігуаною в акваріумі завбільшки з фортепіано; коридори з шафками обабіч були мені знайомі, наче в сценах із багаторазово бачених телесеріалів, — і, хоч схожість із моєю колишньою школою була поверхова, на якомусь вищому рівні вона здавалася реальною і втішною.

Друга частина класу просунутого вивчення англійської мови читала «Великі сподівання» [66] Роман Чарльза Діккенса (1860). , а моя — «Волдена» [67] «Волден, або Життя в лісі» — головна книжка американського поета й мислителя Генрі Девіда Торо (1854). . І я ховався в прохолоду й тишу цієї книжки від палючої бляшаної спеки пустелі. На вранішній перерві (коли нас шикували й виводили надвір, на обгороджене ланцюгом подвір’я біля торговельних автоматів), я знаходив собі найзатіненіший куточок із моєю книжкою в паперовій обкладинці, шукав та підкреслював червоним олівцем особливо привабливі для мене речення: «Велика частина людей живе в стані тихого розпачу», «Стереотипний та неусвідомлений розпач ховається навіть під так званими іграми та розвагами людства». Що написав би Торо про Лас-Веґас: його сяйво, його шум і штовханину, його сміття й повітряні замки, його будівництва та голі фасади?

У самій школі панувало відчуття скороминущості. Тут було чимало дітей військових, чимало іноземців — багато були дітьми представників виконавчої влади, які приїхали до Лас-Веґаса здійснювати великі менеджерські та будівельні проекти. Багато з них устигли пожити в дев’яти-десяти штатах протягом стількох же років, а багато жили й за кордоном: у Сіднеї, Каракасі, Пекіні, Дубаї, Тайбеї. Було тут також чимало хороших, сором’язливих, майже невидимих хлопчиків і дівчаток, чиї батьки втекли від труднощів селянського життя й прилаштувалися тут дрібними служками готелів або покоївками. У цій новій екосистемі гроші чи навіть зовнішня врода не визначали популярності; найбільше важило, як я зрештою зрозумів, хто довше прожив у Лас-Веґасі, саме тому блискучі мексиканські красуні та нащадки мандрівних будівельних магнатів сиділи самотою на ланчі, тоді як непримітні скромні діти місцевих торговців нерухомістю й торговців автомобілями були чирлідерками і президентами класів, незаперечною елітою школи.

Дні були ясними й приємними; у міру того як надходив вересень, нестерпна спека поступилася місцем якійсь пилюжній золотій яскравості. Іноді я сідав обідати за іспанський стіл, попрактикуватися в іспанській мові, іноді споживав ланч за столом німецьким, хоч німецькою й не розмовляв, бо кілька німецьких дітей — нащадки виконавчих директорів «Дойче Банку» та «Люфтганзи» — виросли в Нью-Йорку. Зі своїх уроків я найбільше любив урок англійської мови, проте був стривожений тим, як багато моїх однокласників висловлювали свою неприязнь до Торо, звинувачували його, ніби він (той, хто стверджував, що ніколи не навчився нічого корисного від особи старшого віку) був їхнім ворогом, а не другом. Його зневага до комерції, що здавалася мені такою виправданою, дратувала більшість найгаласливіших дітей у класі просунутого вивчення англійської мови.