Галина Пагутяк - Сентиментальні мандрівки Галичиною

Я почала питати, де алмазний завод, і дійшла до місця, яке взимку хотіла роздивитися, — руїни газолінового заводу 20-30-х років. Сам процес мені був невідомий, очевидно, в таких спорудах очищували нафту. Там усе заросло бур’янами й хащами, й, зазирнувши в приміщення без віконних рам і дверей, я відступила, щоб не провалитись в якусь діру. А далі побачила дуже гарний триповерховий житловий будинок, що стояв серед дерев, і сонце до нього не потрапляло взагалі. Певно, там колись мешкали працівники нафтовидобувних компаній. Подвір’я і все довкола виглядало нереальним і позачасовим, бо тут усюди стояли лише приватні будинки, а дорога вела в поле, плавно спускаючись вниз. І ще оте жовте світло надвечір’я, яке перетворює звичайні предмети у сонні видіння. На перехресті стояв телеграфний стовп, ледь вкритий плівкою іржі. Він був виготовлений при допомозі клепання, а не зварювання, і нагадував артефакт досконалими лініями, внизу була суцільна будка без віконця, на якій висів замок. Там тримали інструменти. Поки я ходила довкола, до мене причепився якийсь п’яний дядько. Мені вже розповіли, де шукати другий стовп, і я дуже не хотіла, аби п’яний пішов за мною. Йому хотілось поспілкуватися, мені було шкода його, але я ненавиджу п’яні варнякання. Я йому пояснила разів п’ять, що сама знаю, куди йти, але за хвилю він знову рушав за мною. Тоді я повернулась до того великого будинку. Звідти саме вийшла старша пані. Я їй сказала як є, що не знаю, як мені відчепитись від п’яного хлопа.

— Та то Іван, нема чого його боятись!

— Я не боюсь, але мені ще йти через кладку і поля. Мені треба на Коваліва.

Жінка кивнула і пішла відволікати Івана від мене, а я швиденько подалася вниз, бо знала, що то ненадовго. Зайшла на чиєсь відкрите подвір’я, трохи почекала, а тоді вирушила до другого залізного стовпа. Він був менший і без будки, і нагадував всохле дерево на квітучій галявині. Звідти відкривався чудовий вид на Борислав, який відділяли від мене вузькі латки городів і ярки. Все було таке приємне для ока, таке рідне, що мені потепліло на душі і я почала спускатися, думаючи, що поки дійду до Коваліва, побачу ще багато чого цікавого. Я так люблю теплі передвечірні години в селі, коли йдеш стежкою між городами, сюркочуть коники, пахне сіном, і ноги гудуть від втоми, занурюючись в теплий пил. Біля однієї хати до огорожі підбігло цуценя кавказької вівчарки, хотіло побавитись. Я його гладила і трохи поговорила з господарем, приємним молодим чоловіком. Зразу було видно, що він не сторожа виховує, а друга, і що їм обом самотньо на подвір’ї, бо господиня запізнюється. Я перепитала дорогу й перейшла струмок по кладці, а далі довго йшла вузькою стежкою між верболозом. Все це було й тоді, коли палало і бухкало нафтове серце Борислава. Я читала, що влітку ріпники спали просто неба, щоб не платити за нічліг у брудному бараці. А над ними гули телеграфні проводи, передаючи відомості на біржі світу. Так писала Клаудія Ердґайм, і так писав ще раніше Франко.

Найстрашніше місце в Бориславі — біля перехрестя, неподалік від 7-мої школи. Я знову пішла туди, просто зазирнути на мить. На подвір’ї хрущовки метрів за три від будинку із землі стирчить сім рурок з дашком — колишні нафтові свердловини. Бог знає, що там діється внизу і чи ці рурки здатні впоратися з нафтовим духом. Мешканці будинку напевно посміялися б, але мене ніхто не переконає, що це дуже небезпечно. Трохи далі через дорогу поставили фігуру святої Варвари, покровительки нафтовиків, хоча скільки тепер отих нафтовиків у Бориславі…

Вже майже навпроти школи хтось мене гукнув. Я йшла на автопілоті, і спершу не дотямила, що то до мене. В машині сидів пан Зенон, і ось так моя мандрівка Бориславом із потаємної стала явною. Коли він дізнався про мій маршрут, то за голову схопився. Але пан Зенон здатен зрозуміти творчі витребеньки, і дуже втішився, що я думаю про Борислав як тему. Правду кажучи, дещо в мене вже є у планах, але того літнього дня я більше думала про спасіння власної душі від привидів минулого. Принаймні, мені бодай трохи це вдалося.

Мені було тринадцять. Ми їхали на змагання санітарних дружин. Везли нас у колгоспній вантажівці з будкою — самі дівчатка. І ось ми в’їхали на панську вулицю Дрогобича з розкішними особняками й бузком, що несамовито пахнув після дощу. Цвіли каштани, для нас екзотичні. А по тротуару йшов хлопчик років чотирнадцяти-п’ятнадцяти, високий, зі смаглявою шкірою і мрійливим поглядом. Він сковзнув поглядом по нашому товаристві, наче погладив. Я ніколи його не забуду. То був ангел юності, яка наближалась до мене. Наші хлопці були зовсім інші: низькорослі, грубі, у них ніколи так і не з’явиться чар тієї юності, яка милується квітами, ночами не спить від кохання, пише вірші і грає на скрипці, йде отак вільно вулицею, марячи про щось прекрасне.