Галина Пагутяк - Сентиментальні мандрівки Галичиною

Отже, я сиділа на горі, дивилась на затінений бік Мразниці, де зрідка траплялись величезні вілли, але мені туди сьогодні вже не дійти. Внизу мене чекала колишня пересильна тюрма. Я навіть зазирнула у внутрішній двір, де, можливо, енкаведисти розстрілювали людей, але тепер це була територія складу. Розпачливе місце, в мене воно забрало останні сили. Я пішла назад і сіла на терасі якогось кафе, щоб випити кави. Поруч гуркотіли машини, летіла пилюка, але всередині кафе тхнуло кухнею, і там було ще гірше. Я зрозуміла одне — Борислав був там, де була нафта. Якби нафта була до Львова, то Борислав був би до самого Львова. А коли в 60-х роках нафту стало добувати невигідно, то Борислав уже не міг зменшитись, бо всі оті будинки на його пагорбах, гарні й бридкі, були все ще міцні й придатні для житла.

Десь через рік Олег запросив мене на презентацію фотоальбому про Борислав. На зустрічі були поляки, нащадки мешканців Борислава, дехто навіть мешкав тут у дитинстві, старші люди. Вони хотіли щось зробити для міста. Але в поглядах їхніх читалась настороженість, навіть страх. Вони зіщулились на своїх сидіннях в бібліотеці й не посміхнулись жодного разу, поки тривали виступи. Я подумала, що якби все повернулось назад, і тут знову була б Польща, вони помстились би за всі кривди. Бо це ще було покоління тих, хто нічого не забув і не дозволяє собі забути. І в нього була своя правда. А у нас — своя. У них відібрали колоніальне майно і рідні могили, а нам нищили душу й стирали пам’ять. Усіх, хто не запхався у нірку, вбили, залишили тільки безпорадних і здатних коритися кожній владі. Ці люди не знали, що нащадки енкаведистів і партійних босів майже всі стали марґіналами і розчинились в оцті прагматичної реальності, яка набуває дедалі більш ірраціональних форм після закритих комуністичних заводів, шахрайської приватизації і втечі в Італію, де можна ні за що не відповідати, навіть за власних дітей.

Найкраще я залишила на сам кінець. Залізні телеграфні стовпи 1911 року. Я вже бачила один, і мені хотілось побачити його ще раз. Він був як символ опору руйнуванню Борислава. Він височів на пагорбі, не зазнавши змін, хоча й не функціонував уже як телеграфний стовп.

Після Мразниці я повернулась до центру, помилувалася зграйкою веселих циганчат, серед яких була дівчинка в білій пишній сукенці, може, в неї сьогодні був день народження, потім на хвильку зайшла в темний парк, де стояли качалки нафти. Там начебто збирались створити музей під відкритим небом, а далі подалась знайомою дорогою повз медичне училище. Там усе було як і тридцять років тому. Така сама вулиця, пустельна й тривожна, бо збоку був парк. Наші відмінниці після восьмого класу вступали або у педучилище, або медичне, а хлопці — в механічний чи нафтовий технікум у Дрогобичі. Моя сестра Оксана пішла в медучилище за покликом душі і з неї вийшла найкраща медсестра у світі. Ми з Марійкою її мізинця не варті. Її серце відкрите для всіх людей і тварин, хоча не всі люди того заслуговують. Сестра мешкала у маминого брата Івана, поки вчилася, а родичі, якщо бути толерантними, краще без них. Марійка, поки вчилася в інституті, мешкала у маминої сестри в Дрогобичі, і я вже знала, закінчуючи школу, що це найгірший варіант з усіх існуючих. Краще триматись від родичів подалі. Я це до того, що в галицьких містах виховують дітей дуже авторитарно, ставляться як до недорозвинутих істот без права голосу. Влаштовують їхні шлюби, шукають роботу, засипають матеріальними благами, намагаються втримати на мотузку до кінця життя почуттям того, що діти у вічному боргу перед батьками. І якщо хтось вибивається з цього прокрустового ложа галицького виховання, то закінчує погано. Не тому, що не послухав батьківської поради, а тому що його не навчили бути самостійним. Бо слухняних можна лякати і шантажувати.

Усе це промайнуло в моїй голові, поки я йшла повз місцеву школу на горі, яка ще була на канікулах. А далі куди?

Цікаве питання. Як пояснити бориславцям, що мені потрібен залізний стовп, щоб вони не відсахнулися від мене? Не те, що б я цього боялась, але у мене енергії зосталось на денці. Я вже сім годин тинялась по спеці, і то по нерівному рельєфу, а сонце хилилось до заходу. Правда, я збиралась ночувати на Коваліва, в подруги дитинства Люби, яка свого часу відпрацювала на алмазному заводі набагато довше ніж я. Ніяк не можу зрозуміти, чому вона повернулась до Борислава, маючи всі шанси отримати таку саму посаду у Львові. Її пояснення, що вона не любить великого міста, недостатнє. Вона чудово знає, що Борислав стоїть на пороховій бочці із законсервованими свердловинами по всьому місті, з порожнинами під землею, що при певному збігу несприятливих обставин тут може статися катастрофа світового масштабу. Тому я часом називаю її мазохісткою, бо можна зрозуміти людей, які тут народились, які відчувають прекрасну й трагічну історію Галицької Каліфорнії як щось рідне. Швидше всього, Люба ділить світ на Борислав і великі міста, де багато машин і руху, і один із цих Бориславів близько до Урожа, в якому живе старенька мама.