Досить було глянути на тих жінок, що вісім годин стояли, штампуючи форми, послухати, про що вони говорять. Річ не у важкій роботі, а в тому, що кожну з цих жінок можна було замінити автоматом. І мене також. Мій приятель писав мені, риторично запитуючи: «Як може маленька дівчинка працювати на великому комуністичному заводі?» Ні, не може і не повинна.
Дорога до заводу була та сама: зарослий пустир з рештками бетону, тільки більше дерев. Брама і прохідна були цілі, а далі переді мною постав якийсь постчорнобильський пейзаж. Я врешті знайшла вхід і побачила цілу занедбану капличку. Її тоді не було, звичайно. А зараз вона вже нікому не була потрібна. Паперова ікона вицвіла, все припало пилом.
Коли ми поверталися з роботи, нас обшукували, чи не несемо крадений посуд. То були часи тотального дефіциту. Майже всі крали й виносили сервізи. Мені теж пропонували, але я відмовилась.
Завод був розібраний. Спершу все металеве, потім цегла. Я полазила трохи по руїнах адміністративного корпусу зі слідами перебування бомжів, і на повислих над прірвою сходах раптом відчула панічний страх, бо мені здалося, що хтось іде. Причулося. Знадвору будівля без даху виглядала так, ніби її пожерла гусінь. Як це буває з листям капусти. Всі інші будівлі майже зникли, тільки попереду був ще цілий склад, де порались робітники. Виявилось, вони теж виколупували блоки і цеглу. Буває, що це роблять алкаші за пляшку на замовлення добропорядних господарів, а буває отак цивілізовано. Чорт, я могла нарватися на мафіозі! В таких місцях, куди навіть в сонячну днину жодна нормальна людина не поткнеться, можна ховати все. Я вже надивилась бойовиків і трилерів, тому тихенько повернула назад. Власне територія нагадувала постіндустріальний парк, і було навіть приємно поміж високих дерев невідомої породи, а в траві сюрчали коники.
Мені було байдуже до заводу, але ті люди, що пропрацювали тут по двадцять років, воно їм боляче, бо вони стали гвинтиками цієї великої машини, котра обіцяла їм спокійну старість і відчуття заводського патріотизму Але вони не отримали нічого, тільки приниження. Хоча якби той патріотизм виявився справжнім, завод би працював і досі. Але гвинтики звикли, щоб за них усе вирішували. Пан Зенон недовго пробув при заводі, і не він його розвалив, а тому знайшов у собі силу бути громадянином Борислава.
Вокзал
Я ніколи не бачила залізничного вокзалу в Бориславі. Електричка до Дрогобича тоді ще не ходила. Її відновили в 90-х роках. В автобіографічному романі «Давно не кошерні» Клаудія Ердґайм описує вагон четвертого класу, в якому робітники з Дрогобича вранці набивались по саму зав’язку і так їхали 40 хвилин.
Я маю слабість до залізничних станцій, і пішла подивитись. Це було поруч, за невеликим пустирем, у якому знайшлася геть заросла травою колія, нею, мабуть, возили глину і готові вироби, до речі, не такі вже й погані, кращі, ніж ота китайська скломаса, що тріскається від гарячої води. Тільки бориславська кераміка була не дуже біла.
Будівля старого вокзалу з червоної почорнілої цегли всередині виглядала дуже моторошно. А може, то було депо, а не сама станція. З такої цегли будували колись Цитадель у Львові. Мені чомусь спала на думку фашистська катівня. Неподалік стояв новий станційний будиночок, який свідчив, що залізниця зі скрипом, але працює, що мене втішило після постіндустріального видовища фарфорового заводу. Біля вокзалу я натрапила на прегарні старі будинки, що стояли на пагорбі. Із садів скочувались яблука, все було темне. Сонце напевно зазирало до них вкрай рідко. Тут пахло вогкістю, гнилими плодами. Потріскані дерев’яні різьблені піддашки, ґанки, верхні поверхи з дерева, нижні з цегли. Тут мешкали не дуже багаті люди, дві чи три родини. На другий поверх вели круті сходи знадвору, і стелі в тих помешканнях були низькі, скошені, напівмансардні кімнати. Я була в такому домі лише раз, у квартирі нашої родички цьоці Юльки, і запам’ятала низьку стелю, що в кутку геть знижувалась, ідеально вишурувану підлогу, як то буває в помешканнях старших самотніх жінок. Там було затишно, як у скрині, тільки можна замкнутися ще зсередини.
Я могла тільки порадіти, що будинки ці ще живуть, хай дуже тихим життям, але дахи не протікають, шибки не розбиті, а в кімнатах пахне солодкавим, трохи стухлим запахом, до якого часом домішується оптимістичний запах пляцка з яблук.
Будинок на мості
Якби я тоді могла вибирати, де мені жити, то обрала би старий будинок і слухала б уночі, як гілля яблунь шкребе по даху. Але сестра знайшла мені квартиру на Мості, навпроти колишнього єврейського кагалу, у двоповерховій хрущовці на Крупської, 3. Там я вечорами приходила з другої зміни й писала свою першу справжню річ, повість «Діти». Тоді взимку Олег Микулич змусив мене зайти у під’їзд і показати квартиру, хоч мені так само було неприємно, як пану Зенону показувати фарфоровий завод.
Читать дальше