Галина Пагутяк - Сентиментальні мандрівки Галичиною

Я встала перед 6-тою ранку, випила кави і рвонула рівною дорогою просто до Ступниці, бо ця частина Бистриці вже була мною пройдена, а до Ступниці було 10 км. За мною аж курилось, бо не було ні машин, ні людей, тільки у Винниках якийсь чоловік пив каву на призьбі старої хати. Старі сільські хати мені наймиліші з їхніми садками і несуєтністю, і простими квітами біля плоту. Хати у нас розташовані вздовж основної дороги, і за ними прозирали вкриті срібною росою поля, над якими сходило сонце. Отак. Це все ще існує. А потім я побачила корів, яких гнали пастися, невелика череда з Мокрян, села, що збоку за Винниками в улоговині над самою річкою. Череда перетнула дорогу, вже не асфальтовану, а посипану щебнем, а я пішла прямо — до Ступниці. Я там була аж тричі. Але задля Городища, розташованого в надзвичайно доброму місці, яке не хочеться покидати… Воно дарує тобі таке відчуття повноти й гармонії, що аж сльози виступають на очах. Моя пам’ять у час зневіри й суму посилає мені замість ліків такі-от краєвиди: освітлена сонцем гора на Заріччі із самотньою грушею, дорога до Лаврова, замкова гора в селі Спаса з материнкою, яблунями-дичками, чи ось вали Ступницького городища. За тисячу років вони не заросли кущами, не осипались, і такі теплі навіть на око.

Я знала, що їх побачу. Перед тим у вологій гущавині, бо поруч річка, буде стара колгоспна стайня з дерева, де тепер складають сіно й солому. І високий беріжок, вкритий муравою, на який хтось кладе кілька цукерок. Може, там втопилася дитина, бо внизу глибоко, а може, то жертва Богові річки, бо всі рази я заставала там жменю карамельок. Хреста не було, як то ставлять на місці трагічної загибелі.

Я не хотіла йти дорогою через усе село і зійшла на стежку ближче до річки. І там час змістився. Поодинокі хати вгрузали в землю, старі, довгі, з великими садами. Тут немає вдосталь сонця і чути шум ріки, що наливається повінню. Екзотичні хати і дивні жовті квіти за тином, я таких ніколи не бачила. Одні хати на горбку, інші на рівному, під шаром ґрунту ховається рінь. Відразу й не розбереш, чи там хтось мешкає, чи навідується час від часу. Коли йдеш головною вулицею, там промовляє кожна хата, а тут їм нема потреби говорити про себе. І так тихо. Накрапає дощ, і через якийсь час я вже не йду селом, а переходжу через кладку й опиняюся в лозах, намагаючись іти паралельно до головної вулиці, щоб втрапити до городища, а звідти вирушити вже вздовж течії. Довго блукаю, потім переходжу через воду. Може, з космосу русло Бистриці виглядає прямим, а тут щохвилі річка повертає. Стежки немає, падає дощ, але це не той дощ, якого треба боятись. Я знаю, де городище, але щоб потрапити туди, треба бути птахом, бо між водою і кручами немає берега. Все ще видно сліди недавньої повені, але вода чиста і лиш подекуди сягає колін. Мене охоплює роздратування, бо я не збиралася йти по воді, а тут навіть вийти не можна на сухе, через густу стіну верболозу й високий берег. Я виросла біля цієї ріки, в моєму дитинстві лози росли лише у Винниках, і майже всюди був доступ до води: влітку ми там прали великі речі, коци, хідники, розстеляли їх на камінні. А колись сільські жінки майже все прали на річці, як влітку, так і взимку. Моя прабабця так і померла, залишивши чотирьох дітей сиротами, пішла прати взимку й застудилась. І бабця Настя вже у вісім років місила на хліб, стаючи на стільчик, бо діжа була висока. Мачуха виявилась недоброю, як у казках.

Були ще броди для худоби, корів і коней, але тепер в Урожі худобу женуть через міст, хоча скільки тепер цієї худобини… У Ступниці люди теж повинні були мати брід, і я знала, що він трохи вище Городища. Але зі мною трапився черговий блуд і я не знайшла його, просто полізла крізь лози, коли урвався терпець. Нічого, втішила себе, вийду на гору, що за церквою, і звідти піду просто полем до дороги на Самбір.

У 30-х роках XX ст. тут вели розкопки вчені під керівництвом Володимира Кобільника із товариства «Бойківщина», знайшли княжу печать і визначили вік — VIII ст. Найбільші вали від ріки, але саме городище тягнеться туди, де зараз церква й цвинтар. Я колись лазила восени по городищу і знаходила там черепки, на одному з них якісь знаки, схожі на клинопис. Бо там були городи, і в розораній землі завжди щось знаходиш, не треба копати. Наївні люди, провінційні археологи шукали теж собі щось, скарби, мабуть, після того, як експедиція закінчилась. Але то дрібниця. Якось чоловік, з яким я розговорилась, розповів про чорних археологів, що недавно приїжджали чи не з бульдозером, але селяни їх прогнали. На вищій частині городища — городи, а на тій, що через узвіз, був колись монастир, горіли церкви, підпалені татарами. Я раніше уявляла собі городища язичницькими, але у VII—VIII ст. вони могли бути вже християнськими, і напевно були. Як виглядала тоді церква, як у ній правилось, як співіснували християни з язичниками — про це ніхто не знає. Я замислилась над цим, коли побачила в Музеї Ізраїлю в Єрусалимі справжній інтер’єр церкви часів перших християн: купіль з білого каменю, престол і хрест на місці вівтаря. І — все. Може, і тут так було… І правив священик мовою Кирила та Мефодія. Але ні, слід зупинитись. Є речі, де потрібна точність, а не уява. Може, тут було язичницьке капище і жодних тобі християн. Наша сусідка вийшла заміж у Ступниці, але ніколи не розповідала про городище. Для тих, хто тут мешкає, це щось не варте уваги, бо про церкву мені той чоловік розповів багато, і як колись відкопали залізні двері в горі, але вирішили спершу підкріпитись, а коли повернулись, земля зсунулась, і скільки тих дверей не шукали, так і не знайшли.