Галина Пагутяк - Сентиментальні мандрівки Галичиною

У музеї працюють дуже гарні люди, і сам музей виглядає ефектно. І щороку в серпні в день народження Франка тут влаштовують офіційні заходи партійна та літературна номенклатура. Я була там кілька разів як приватна особа. Зрештою, якщо нема альтернативи, щоб наблизити Івана Франка до сучасності, можна їздити, як писав колись Микола Холодний: «В комфортабельних, респектабельних «волгах»…» Втім, для тих, хто справді перечитав багато Франка і знає про його ставлення до всіляких хрунів, ці масові гуляння й піар інвалідів української культури викликають лише іронічну посмішку. Нехай собі.

Але те, що спалили церкву, де хрестили Івана Франка, й музей, отруїли Франків дуб, тут вже не до сміху. Як і те, що голова колгоспу мусив знати, де насправді стояла хата Франків і не ставити свій особняк на тому місці. І ще мені болить доля вчительки української мови, вже покійної, Ганни Петрівни Гром, яка написала велику книгу про Нагуєвичі, по копійці випрохувала гроші на її видання, а її земляки пошкодували придбати книгу за нещасні 15 гривень (тоді це був кілограм масла). Вона приїжджала до нас в Уріж. Мама купила в неї дві книги, а мені вона подарувала одну. Коли я бачу цю небесну обкладинку з видом Нагуєвич, мене пече сором і охоплює гнів. Мало того, що земляки пошкодували грошей, вони ще й говорили, що книжку цю писав син Ганни Петрівни. Але вона вперто збирала матеріали ще на одну книжку. Звісно, вся пузата літературна номенклатура ігнорувала цю скромну, спрацьовану на городі жінку. Ганна Петрівна потрапила до лікарні, і вже їй ставало легше, але якось вона вийшла в коридор і впала мертва…

У 1990 році у книзі «Українці: демонологія і повір’я» вийшов і нарис Івана Франка «Спалення опирів у селі Нагуєвичі 1830 року». Написаний із вкрапленнями живої, такої рідної мені говірки, він настільки захопив мене, що я написала навіть роман «Урізька ґотика», аби привернути увагу до цього неймовірного тексту. Десь три роки тому я поїхала на дитячі читання в музей Івана Франка, і там мені сказали, що зберігся цвинтар, на якому поховали тих спалених опирів. Це було близько, падав дощ, і я хотіла приїхати туди сама і все побачити. Мене охопило нетерпіння, як це буває, коли в голові виринає ідея сентиментальної мандрівки, яка збагачує мене не інформацією, а враженнями, і я стаю надзвичайно чутливою до дрібних деталей.

То було літо, липень, щоночі падали дощі. Я приїхала з Урожа, вийшла на Війтівській горі, де колись був навіть замок. А в іншому кінці села, що впирається у Діл (так називають тут частину гірського хребта), є церква, побудована за криваві гроші. Мені цю історію розповідала цьоця Олеся, мамина двоюрідна сестра. Ніби під час турецької війни одна жінка побачила, як до її хати наближається на коні туркеня. Вона не мала як втекти і запхала дитину під корито, а сама сховалась за дверима. Туркеня зайшла до хати, побачила дитину під коритом і засміялася: «Ото мама! Дитя під коритя, а сама втікла!» У сінях стояла діжа з сироваткою, туркеня нахилилася, щоб напитися. А жінка тим часом підскочила ззаду і, вхопивши туркеню за ноги, втопила її у діжі. Потім вона зняла бесаги з коня туркені, а коня відпустила. У бесагах було повно золота і срібла. За них жінка й побудувала церкву, а золоту чашу, що була в скарбі, там поставили для причастя. Мабуть, це правда про чашу, бо мені розповідали, начебто священик уже в наші часи поробив золоті зуби усій родині з тієї чаші. Син священика, дуже неприємний тип, справді мав повний писок золотих зубів, я сама бачила.

Менше з тим. Зараз не про це. Я зайшла до буцімто садиби Франка, жінки дали мені гумові чоботи і розповіли детально, як пройти до цвинтаря опирів. Вони сказали, що письменник Роман Горак пропонував огородити це місце й поставити знак. «Там ще збереглись у траві рештки дерев’яного хреста», — попередили мене. І я пішла вниз до зеленого магазину, звідки треба було перейти через чиєсь подвір’я і там мав бути місточок, а цвинтар на горбку. На подвір’ї я спитала молоду жінку, і вона провела мене, бо саме збиралася йти за коровою, яка паслася в череді. Вона не заперечувала, що це цвинтар опирів, певно, вже були такі, що шукали його. «А що то за хрестик?!» — спитала я, кивнувши на невеликий металевий хрест, прибраний вибляклими штучними квітами. Вона спокійно відповіла: «А то мій тато тут вбився на ровері». Як можна було вбитися на пологому схилі, де навіть каміння не було, я не розуміла. Цвинтар опирів був поруч — округле, заросле будяками й кропивою місце, яке було колись оточене валом, але він вже майже зрівнявся з землею. Ні деревця, ні кущика. Я знала, що з семи опирів померло начебто четверо, і для чотирьох тут було занадто просторо. Це міг бути холерний цвинтар 1830 року, а нещасних, звинувачених у пошесті, могли тут закопати теж. Дивно, що майже двісті років люди пам’ятають про цей страшний самосуд. Як розпалили терновий вогонь і перетягували через нього на ланцюгах обвинувачуваних. Дехто помер на місці, дехто помирав від опіків кілька днів, просто тут, на полі… Я знайшла в будяках трухляву поперечину від хреста, що вже розкришилася. Хрест мав бути дуже великий. В Урожі теж був холерний цвинтар і виглядав так само. І стояв там схожий хрест. Потім поряд побудували школу і, якщо я не помиляюсь, тепер на цвинтарі спортмайданчик, ну, або майже впритул.