Галина Пагутяк - Сентиментальні мандрівки Галичиною

І тоді почався жах. Скільки око сягає було видно заплаву ріки, вкриту будяками, кропивою і повзучою ожиною. За нормальних обставин тут могли бути луки, що давали б багато сіна, чи пасовисько. Але зараз там був сільський постапокаліпсис. Звісно, я не брала з собою чогось з довгими рукавами і була в штанцях за коліно, правда, в шкарпетках. Я вже була добряче подряпана й попечена, а тут навіть натяку на стежку не було, і довелось прориватися крізь плетиво торішньої трави, пагонів ожини, не відчуваючи землі. Сонце вже добряче припікало, я могла втрапити в яму й зламати ногу, ступити в гніздо ос, або мене могла вкусити гадюка. Від останнього вже рятунку не було б, хіба що могла б повідомити, де я, аби забрали моє бездиханне тіло і не вважали зниклою безвісти. У двох перших випадках я б доповзла. Здаватись я не збиралась. Власне, я полізла у просвіт між лозами, бо думала, що там стежка. Але то був, напевно, водопій для лисиць і зайців. Я заспокоїла себе тим, що кожен крок наближає мене до виходу і почала прориватися вздовж течії. Взагалі в таких ідіотських ситуаціях спрацьовує інстинкт. І якби таке трапилось зі мною в тайзі чи джунглях, я б ішла вперед день, два, місяць, і таки б кудись вийшла. Природа любить, коли ти віддаєшся під її ласку. Вона тебе помучить, але якщо ти не станеш скиглити, вбереже від лихого. Я почала шукати знову спуск у воду і перейшла на другий бік ріки. Там була якась подоба дороги і лука зберігала сліди людської діяльності. Я побачила сліди коліс вантажівки і подумала, що це, либонь, потаємна дорога контрабандистів. Такий собі синдром Робінзона Крузо, що побачив на піску слід людської ноги і зрозумів, що втрапив у халепу. Сліди були свіжі, вели до ріки і там зникали. По річці їхати, ясна річ, не їхалося б, там ями. На тому березі сліду не було.

Я й досі не бачила рятівної траси і вирішила триматися ріки. Знову йшла по воді. Не знаю, чи час уповільнився, чи звивиста річка додавала кілометражу. Мені знову трапилось глибоке місце, ріка там звужувалася й стало якось темно, непривітно. А за тим відтинком, який я могла лише плисти, була кладка. Під глинистим високим берегом було теж глибоко і я знову полізла нагору, знову ризикувала виколоти собі око сухою гіллякою, і таки долізла до тієї кладки, а коли вже майже дійшла, почула рев мотоцикла, і кладкою промчав якийсь хлопчина на великій швидкості.

Коли побачила цю кладку, то навіть я зрозуміла, що проскочити її можна тільки на великій швидкості, і бажано з заплющеними очима. Зроблена, напевно, з того, що принесла ріка, нерівна, з прогалинами, без перил, втім, я відчула блаженство, ступивши на теплі дошки. Якщо звалитись посередині, то впадеш у глибоку яму, схоже, вириту екскаватором зумисне, щоб вода не забрала кладку під час повені. Власне, такі кладки ще й мають на кінцях троси, щоб повінь не віднесла далеко. Не знаю, хто був з нас мудріший, я, що плуганилася по воді і продиралась крізь хащі, чи той юний каскадер, але я зрозуміла, що найважча частина дороги позаду. Переді мною була дорога-стежка, яка вела через поле до траси. І нею, напевно, ходили до Ступниці. Якби ж я знайшла цю дорогу спочатку, але вже нічого не вдієш.

Мені потрібно було пройти біля групи дерев. Лісок коло самої траси — недобре місце. Там можна знайти все, що завгодно, і кого завгодно. Он тепер стояла вантажівка, правда, досить далеко, однак я пішла якомога швидше. Я виросла у відносно безпечних лісах, ходжу туди сама й, інстинктивно відчувши присутність чужої людини, намагаюсь відійти подалі. А ліси довкола міст, чи так звані посадки, — вкрай небезпечне місце. Ти можеш стати свідком, жертвою, і ще невідомо, що гірше.

Я сяк-так розібралась з картою ще у Львові. Мені слід було йти трасою в бік Дрогобича, від села Городище, і десь там мала бути Велика Озимина. Я йшла дуже довго під супровід вихлопних газів від безлічі машин, час від часу переходячи в тінь. Може, я пройшла три, може, чотири кілометри, перш ніж якийсь старший чоловік на ровері сказав, що я можу піти до Малої Озимини, а звідти буде два кілометри до Великої. Я вирішила заодно подивитись обидві.

Мала Озимина була невеличким селом, не виглядала надто заможною, але привітною. Розпитавши, де дорога на Велику, я вирушила приємною незаасфальтованою дорогою, прямою, рівною, без жодних сюрпризів, і невдовзі переді мною постало дуже гарне і чисте село, через яке текла Бистриця, якась дуже маленька. Цю Бистрицю бачили Владислав Ягайло і Жільбер де Ланнуа, а на порослій лісом горі, що була не в селі, а за трасою, ловили ведмедів. Цікаво, де стояло шатро з зеленого гілля, що так приємно здивувало бургундського лицаря? Біля старої ферми була ціла площа, вкрита зеленим моріжком, далеко від центру села. Я уявила собі на ній зелене шатро, а поруч табір Владислава Ягайла. Вони ж не могли стояти в самому селі. Нехай тут. Гарне рівне місце, куди легко під’їхати обозом.