Галина Пагутяк - Мій Близький і Далекий Схід

Прометей уособлює відчай-виклик. У епоху варварства, яка, за висловом Камю, настала після трагедії Хіросіми, Прометей може перетворитись на Цезаря. Він позбувається сумнівів, отримавши владу над людьми: хочу — робитиму добро, хочу — зло. Копнувши ще глибше в ментальній історії людського суспільства, можна видобути образ Каїна: насильство доцільне для спільного блага, хоча завжди йдеться про особисте благо.

Відчай не дає заснути людському сумлінню й змушує шукати опори. Між офіційною доктриною Церкви і особистим прагненням досконалості (вірою) існує багато фальші та непорозуміння. Зараз це намагаються подолати тлумаченням тексту. Від філософії, таким чином, залишається лише герменевтика. Відчай можна подолати шляхом інтуїтивних пошуків істини, звільнившись від конформізму та прокляття первородного гріха, тобто праці заради виживання. «Intermezzo» — перерва на відчай, очищення душі. Більшість людей не здогадується, що можна зробити щось подібне. Людське життя традиційно уявляють, як вихід із темряви материнського лона і повернення в материнське лоно знову, не розрізняючи початок і кінець, на що суворо вказує Екклезіаст. Моторошне уявлення про абсурдність життя стало основою середньовічної християнської теорії смерті, перетворившись у акт замирення, тотальної рівності усіх живих істот після смерті, без особливої надії на воскресіння, яке стає привілеєм лише святих.

Коцюбинський описує розчинення часток душі у повітрі, землі, воді, надто крихітних, щоб по них можна було впізнати особистість. Щось подібне відбувається з Русалонькою Андерсена: тіло й душа перетворюються у частки сонячного проміння. Ist gerettet! — врятована! — і душа Гретхен підіймається з в’язниці до світла.

Зріла людина усвідомлює власне тіло з його потребами як підставу для компромісу між людиною та іншими людьми. Вона заходить часом настільки далеко, що зраджує власні переконання і чинить усупереч сумлінню. Для виправдання шукає аргументи, що не змінились, либонь, з часів Вавилону та Єгипту: так роблять усі, цей світ безнадійний. У неї завжди бракне сил на вибір, коли потрібно його зробити негайно. Самі уявлення про свободу дуже невиразні. Свободу плутають з незалежністю, яка тлумачиться нині дуже цинічно: гроші роблять нас незалежними, а влада — недосяжними. Відчай-безсилля стає на шлях конформізму, нищачи себе повільно й неухильно. Бувають люди, охоплені відчаєм, котрі намагаються знайти розраду в допомозі знедоленим, але чим більший обсяг допомоги, тим менше милосердя. Доводиться кликати на поміч тих, хто зробив людей знедоленими, що є аморальним. Більшість статків здобуто шахрайством і відвертим хижацтвом, тому благодійність стає одним зі способів відмити брудні гроші.

Набагато важливіше повернути людині гідність, віру у власні сили. Але цього не збираються робити ні політики, ні філософи, ні митці. Вони зовсім не прагнуть шукати причини і передбачати наслідки. Процес перетворення усього на бізнес нікого не шокує, а конкуренція стала синонімом свободи, хоча насправді відбирає навіть внутрішню, потаємну, незалежність. Нас більше немає кому судити, а самі ми цього не вміємо. Сонце нас не спалить — ми самі спалимо його.

Те, що відбувається в Україні, відбувається в цілому світі. А відбувається знищення Розуму. Занепад чистої науки, бо фінансується лише те, що приносить прибутки, занепад освіти, щоб її могли лише отримати ті, хто керуватиме світом, руйнування національних особливостей, вигнання моралі з усіх сфер суспільної думки, особливо з мистецтва, знищення довкілля — усе це викликає відчай-безсилля. Зріла людина мусить перетворитися на нерозумне дитя, яким маніпулюють і яке не має жодної свободи, окрім права на власні життя і смерть. Це — дитя-перестарок, якому болить тільки особистий біль.

Відчай-бунт знаходить вияв у тероризмі. Останнє десятиліття пройшло під знаком викорінення духовних потреб людини, і тероризм теж є спробою реагувати на деструкцію суспільства й особистої свідомості. Втім, на тероризмі теж наживаються, але у чистому вигляді — це бунт з відчаю, вибух почуттів людей, котрі не визнають себе приреченими. Вони не бачать іншого виходу в темряві буття, де ллються сльози і кров, де прагнуть врятувати дітей від голодної смерті, де бояться заснути, де ніколи не виконують обіцянок… У тому світі діти рано дорослішають. Вони вчаться ненавидіти, не цінувати власне життя, яке не має сенсу, коли у ньому немає свободи і щастя. У розвинутій країні щастям є мати гарний будинок, автомобіль, можливість задовольняти різні забаганки. У Афганістані, Іраку та Чечні — щастя, коли близькі люди знаходять один одного після бомбардування живими й неушкодженими. Свобода там солодка, бо її кожної миті можна втратити.