Галина Пагутяк - Мій Близький і Далекий Схід

Починаючи писати цей есей, я мала на меті показати, якими важливими є для людини її почуття у різні пори життя. Мені нецікаво описувати детально стани людської душі. Кожного дня щось впливає на мої думки, я дізнаюсь щось нове, та й, зрештою, після осені настала зима і гостро відчувається потреба у сонячному теплі. Я залежу від усього цього, і тому ритм думки змінюється. Відчуваю, наскільки світ змінюється, коли беру до рук перо і схиляюсь над аркушем паперу. Це дуже важливо — бачити й відчувати одночасно. Майстер переймається лише тим, щоб механізм працював згідно заданої ним програми. Вій відповідає за це, але той, хто користується виготовленою майстром річчю, відповідає лише за себе. Стосунки майстра й користувача — примітивна модель взаємодії живих істот. Майстер — не творець, бо його особистість не впливає на того, хто користується виробом. Творець викликає почуття, пробуджує свідомість зі сну, що називається життям. Хоча вона може прокинутися й сама: від страждання, від променя сонця, від краплі роси, що впала на щоку. Існує безліч речей, здатних збудити нас і наше сумління. Геґель порівнював сумління зі світильником, який розганяє темряву, але люди часто його зумисне гасять. Покладаючи провину на суспільне середовище, як це часто бувало у XIX столітті і чим так обурювався Достоєвський, людина втрачала сумління. А з іншого боку, сумління є також хворобою, бо змушує страждати. Такими нас, очевидно, бачить ота Вища Істота, котра має безліч імен і безліч ніким не підтверджених місцезнаходжень. І Їй, напевно, що шкода тих, хто зазнає муки від дня народження до дня смерті.

Древні ставили Сонце в центр Всесвіту, доки врешті наука не зробила його третьорядним світилом Галактики. Зорганізований Всесвіт став наслідком випадкового вибуху, а не цілеспрямованою акцією Творця, хоча його закони досі залишаються непізнаними, а ті, які начебто абсолютні, вже зараз виявляються фальшивкою. Зрештою, моїх сучасників це цікавить щораз менше, бо вони й так отримують надмір «конче потрібної інформації». Ми живемо у хаосі, впорядкувавши лише якусь крихітну його частинку, накладаючи її формат на усе буття. Один формат у дитини, інший — у юнака, ще інший — в зрілої людини. Чим більше звикаємо до свого середовища, тим важче позбутися знань, і тоді виручає банальна житейська філософія, яка відгороджується в ім’я стабільності від болісних, але таких потрібних, істин. Коли людина перестає рости, вона повинна б дозріти. Натомість вона клонує себе недовершену в дітях, стає сліпим знаряддям суспільної думки.

Виживання стада важливіше за життя окремої особи; тільки в тоталітарному суспільстві кожен приносить цю жертву примусово, а в демократичному — добровільно. І перші кроки до гуманного суспільства здійснюються в умовах шаленого їм опору, нищення культури як вияву найбільшої людської чесноти — свободи вибору. У юності здається, що свобода — це здобуття самостійності й незалежності. Однак зріла людина зі смутком визнає: свобода — це неприналежність з її обов’язковим наслідком — самотністю. Не належати — означає не мати нічого, що зв’язувало б людину: ні власності, ні влади. Неналежними, вільними стають одиниці. Якщо їх до цього змушують обставини, вони — не мають свободи. Це річ — добровільна й усвідомлена. Парії викликають у решти суспільства осуд, ненависть і зрідка — співчуття, а то й ксенофобію як крайній, нелюдський спосіб відчуження. Перш ніж подивитись, чим завдячує людина неналежності, повернемось до тексту Михайла Коцюбинського, письменника з дуже чутливим сумлінням і панорамним баченням світу, ознаками, що не часто зустрічаються в нашій українській літературі, для якої характерні дві больові точки: збереження мови і державна незалежність.

Отже, якогось літа, тобто літа 1908 року, письменник відбуває щорічні вакації на селі. Він саме в тому віці, коли наближаються до межі зрілості й старіння, коли хода в людини стає повільнішою. У когось цей вік настає пізніше, у когось раніше, але саме тоді, коли людина ніби пізнала себе, ніби пізнала інших, і тепер прагне осягнути власне місце у світі, що складається з безлічі реальних і вигаданих світів. Втім, не в кожного виникають ці проблеми.

Книга Коцюбинського зараз лежить на полиці, і я не збираюсь її препарувати: мені досить враження, яке справив на мене уривок з «Intermezzo». Отже, чоловік, що втомився від праці і міської суєти, перебуває наче у раю, обмеженому часом перед жнивами і простором, який можна виміряти пішки вздовж і впоперек. Щось подібне описує Альбер Камю в «Шлюбах у Тіпаса»: людина сам на сам із сонцем, небом і травами. Її повернення назад, до людей, передбачене сумлінням. З розкішних полів виповзають злидні, людське горе отих тихих, висушених працею, невільників землі й пана — хліборобів. У небі сяє сонце — символ справедливості й досконалості. Уривок з тексту простежує зародження власної свідомості аж до усвідомлення істини — сонця незаходимого . Непорушне сонячне світило в імпресіоністичному сприйманні розбивається на промені й відблиски тут, на землі. Того осяяння, що вдалось Григорію Сковороді, людині незалежній, не відбувається. Автор знає, що це лише інтермеццо великої драми людського роду, де сильні залежні від зла, а слабкі — від сильних. Можливо, істину слід шукати поміж сумлінням та непричетністю, опівдні, коли сонце в зеніті. Відчувається, як гірко мати досвід, як на все падає тінь розчарування, як людина відшукує блиск сонця в обличчях тих, кого любить. Розчарування в дітях ще попереду. Кожен з нас не очікує отриманого результату виховання власної подобизни, бо любов не розділяє, а прив’язує. Свобода не сягає далі особистої свободи вибору, і всі любовні драми відбуваються саме на полях свободи. Навіть цей нижчий щабель свободи зуміє переступити далеко не кожен. Оскільки вибір може зробити нас залежними, то з’являється думка, ніби гроші і влада дають свободу. Вона вкорінюється не лише у свідомість, а й у землю, висисаючи з неї усі живильні соки. Тепер можна дати визначення людини: плоть, наділена розумом. Замість — «дух, наділений плоттю». Між цими двома людьми існує жахлива прірва, заповнена брехнею, захланністю, жорстокістю. Коцюбинський розкриває перед нами красу, створену підневільними людьми. Вона начебто така сама, як і краса, що є творінням Бога-засновника. Але незабаром жнива, які відділять корисне від некорисного. Незабаром — осінь життя. Міста виникають як притулки, щоб охороняти людей з їхніми багатством і владою. Селянин, кинувши косу, тікає за міські мури і, дивлячись, як нищать та грабують його працю, плаче.