Галина Пагутяк - Мій Близький і Далекий Схід

Тепер немає таких міст. Ті, хто йдуть із села в місто, залишають власні душі як щось непотрібне на межі, в купі картоплиння. Наче втому після багатьох віків праці, з якої поступово вивітрювалась поезія, бо та праця була на землі, що належала комусь іншому.

Поза тим уривком з «Intermezzo» є звернення до сонця, щоб спалило землю, очистило її від скверни. Так само, як у Шевченка, про правду: «… сонце встане І оскверненну землю спалить». Злидні, війни, несправедливість змушують страждати мільйони людей, але це не вціляє кожного в саме серце. Ми навіть буваємо іноді щасливими й вільними, принаймні, відчуваємо це. Але в нещасливому краї — нещасливі всі. Війна суперечить здоровому глузду, надмірне багатство — також, несправедливість не менш абсурдна. Ми звикли жити в світі, що втратив розум, а, отже, й чутливість. Альбер Камю, пишучи в розпал Другої світової війни «Листи до німецького друга», без вагань стверджує: у цій війні переможе розум, а не розсудливість. Його власне визначення розуму — ясна свідомість, що діє на благо людині. Камю зауважує: «Ми соромимось розуму і таємно мріємо про якесь щасливе варварство, коли істини давались би без зусиль». Істини нав'язують нам з дитинства, не даючи змоги відкрити бодай одну. Гасло, кинуте натовпу й прийняте ним, призводить до фанатизму, і того, хто не може це зупинити, охоплює відчай.

«Intermezzo» — це шлюб з природою. Плодами цього шлюбу є чутливість і та єдина містична радість, у якій людська істота не буває егоїстичною. Для радості потрібно щонайменше двоє. Але двоє людей — це вже людство, а людина й море, людина й поле — обіцянка гармонії, раю.

Відчай, що охоплює Коцюбинського при зустрічі з постарілим завчасно селянином, не є лише наслідком соціального та морального безсилля. Це — трагедія несумісності краси й потворності. Надмір завжди потворний і порушує баланс у Всесвіті. Як обурюється Сей Сьонаґон надто голосною музикою, надто перебільшеними виявами почуттів! Усе це є ознакою незрілості людини, котра може мати сиве волосся, але свідомістю не дорости до зрілого віку. Вона живе, не помічаючи довкола нічого, крім власних потреб. Лише розум здатний бачити цей світ як певну систему, що має початок і має кінець, на який заслуговує. Усвідомлення Вищої Справедливості прояснює розум. Камю вживає слово «розум», Григорій Сковорода — «серце», а Бруно Беттельгайм, пройшовши крізь пекло фашистського концтабору, — «освічене серце». По суті, вони мають на увазі одне й те ж — здатність людини бачити, відчувати і навіть впадати у відчай. Правда, нам є від чого впадати у відчай? «Без відчаю в житті немає ні любові, ні життя» — ця фраза належить Камю, останньому стоїку XX століття. Таким же вразливим був і американець Селінджер, майстер власного життя.

Український письменник Михайло Коцюбинський виявляє надчутливість і легко впадає у відчай, але так непомітно, що ніхто з літературознавців цього не зауважив. Я б назвала його винятком в нашому письменстві, що мав би бути правилом, якби українській літературі не доводилось борсатись в колонізаторських обіймах. Постійне напруження, як і недоїдання, виснажує. Залишається лише вузький прохід до горизонту. Можна заздрити цивілізованій Європі, але не її свободі, яку вважають чимось безмежним, за що, як переконані були стародавні греки, карає Немезіда, а її впорядкованості, самодисципліні. Коли самодисципліна перебуває під знаком Розуму, а не Прагматизму, вона розвивається і щасливо уникає консерватизму. На жаль, нині суспільно-економічний механізм занадто ускладнений й контролюється грошовою одиницею. Найменше порушення — і механізм перестає добре працювати, й тоді шукають винних: уряд, політичні партії, нелегальних міґрантів, яких можна назвати людьми відчаю . Людина, що втратила коріння, не викликає довіри, навіть, якщо її змусили до цього. Увесь цивілізаційний прогрес не вартий відчаю африканця, чиї діти вмирають від голоду, котрого обдурюють, принижують, ставлячи перед ним мур міґраційних законів. Ніде у Євангелії не сказано, що треба любити лише людей однієї з тобою віри. Данський філософ XIX століття Сюрен К’єркєґор звинувачував тогочасні філософські системи у байдужості до етики, а культуру — в бездуховності. Він створив етичну теорію відчаю, згідно якої кожен несе відповідальність за зло у світі. Відгомін цієї теорії знаходимо у єдиній повноцінній моральній філософії XX століття — екзистенціалізмі.

К’єркєґор виділяє щонайменше дві форми відчаю: відчай-безсилля і відчай-виклик . Обидві ці форми супроводжують людство від початку його існування, обидві зазнають зневаги та осуду з боку суспільства. Відчай-безсилля виникає в умовах нерівності та несправедливості. Мільйони людей животіють, усвідомлюючи ганебність свого існування. Їх контролюють тоталітарний режим, кордони і ксенофобія в більш-менш розвинутих країнах. Ці нещасні чекають на Месію.