Галина Пагутяк - Мій Близький і Далекий Схід

У цьому уривку відчувається якась демонічність, нелюдськість, хоча, коли поміркувати, кожен з нас погоджується в душі, що смерть — лише поріг, через який ми вступаємо до невідомого іншого життя. Однак нам більше до вподоби, коли смерті віддають належну шану, бо все-таки — це прощання. Описуючи популярні в Середньовіччя «танці скелетів» і карнавали з інфернальними персонажами, Гейзінґа пояснює подібні забави байдужістю до смерті, яка підстерігала у ті часи людину на кожному кроці, хоча серйозні роздуми над сенсом людського буття і, врешті, відчай завжди домінують над отупінням, навіть, коли їх мало. І тоді почуття облагороджуються, бо попри все не вдається звести неповторність кожного людського життя до безбарвного праху. Героїчна смерть, романтична, трагічна у театрі викликає у глядача зворушення, катарсис за Арістотелем, але, щоб він відбувся, потрібно відчувати щось схоже у реальному житті, мати певну культуру почуттів. Сміх за тим же Арістотелем, тобто комедія, стоїть вище від трагедії, бо утверджує перемогу, а не поразку. Подібний катарсис вимагає ще розвиненішої культури почуттів, щоб не перетворитись на блазнювання, якого нині вистачає в постмодерністській літературі. Мольєр, Гоголь, Чаплін ніколи не загравати з юрбою, для якої сміх — знаряддя знищення й наруги, смерть серця.

Переживши чиюсь загибель як власну, ми не вмираємо, а підіймаємось вище на сходинку власного духовного досвіду. Нерозвиненість почуттів ніколи не зробить людину духовною, а, отже, мудрою. Не все можна осягнути почуттями і не все — розумом. У християнстві серце — центр духовності. Як мовив Григорій Сковорода, — «серце тоді насичується, коли освічується». Він мав на увазі освічене серце .

У «Реквіємі» Моцарта, що далеко вийшов за межі заупокійної меси, музика не зневажає, але й не підтримує смерті. Вона перелітає через ту грань, за яку людська свідомість перейти не здатна. Вольфґанґ Амадей був улюбленцем богів і тому від його музики краще росте трава, тварини дають більше молока, а людські діти народжуються здоровішими і спокійнішими. Тим часом, сам Моцарт вважав себе лиш знаряддям Бога, був його вухом і устами.

Лише музика здатна описати те, що відчуває людина у мить смерті, бо кожен вмирає самотньо, навіть коли знаходиться в обіймах найріднішої істоти. Моцарт не закінчив свого «Реквієму», і ми не знаємо, яка музика мала товаришити нам далі після Лакрімози . Та коли слухаєш заупокійну месу іншого німецького композитора Генріха Шютца, з часів Тридцятилітньої війни, відчуваєш схожість не тільки стильову, а й уміння обох композиторів співпереживати тій вмираючій істоті, котра вже ніколи не побачить сонячного світла. Відчувається її уривчасте дихання, затамований подих тих, хто схилився над її смертним ложем. У такий момент почуття особливо напружені й може статися істеричний викид, зруйнування стримуючих бар’єрів. Це у «Тінях забутих предків», тому герметичному позаісторичному просторі, тому неусвідомленому ґетто звичаїв та мови, істерія зводиться в ранґ ритуалу, стає обов’язковою. Повітря поступово насичується запахом поту і мертвого тіла. У день похорону цей запах стає особливо відчутний тому, хто приходить прощатися, викликаючи в нього потребу відсторонитися, не торкатися смерті, не заразитися істерією. У сучасних цивілізованих країнах обряд поховання зведений до мінімуму й не дає відчути глибину горя рідним та близьким, не призводить до катарсису.

Стародавні японці навіть погляд на мертву тварину вважали таким, що оскверняє тіло й душу, й проводили спеціальний ритуал очищення, під час якого уникались будь-які контакти з людьми. Як надгнилий овоч може зіпсувати здоровий, так зустріч з чиєюсь смертю обезвладнює дух. Чутлива людина не залишається байдужою ні до чужої смерті, ні до страждань. Реакція японців на смерть як приховану загрозу вчить помічати такі речі, як помічають перший сніг, його забруднення, як помічають першу зелень ранньою весною чи жовтий листок наприкінці літа. Безконечні вбивства на екрані, як і гори мертвих тіл у реальній війні чи після катастрофи, притуплюють почуття з метою зняття напруги. Не можна сказати, що людина не розрізняє смерть та її імітацію, проте непомітно осипається пилок з крилець її душі. Нездатність співпереживати веде до жорстокості. Ми вже не можемо уявити себе на чиємусь місці, бо в нашій свідомості утворилась мертва зона, німа й сіра. Ще важче уявити собі світ, у якому не чути биття серця цієї людини (чи просто іншої істоти), місця, яке порожнє, а проте ніхто його не може посісти. Ми вважаємо, що тільки дерева мають коріння, а всі інші живі істоти пересуваються. Тому й виникає ілюзія, ніби без когось можна обійтися, стерши його зі свідомості, наче з цілого Всесвіту. Знання про смерть можна порівняти з похоронним дзвоном, що імітує биття серця, яке вже не б’ється в тілі. Дзвін закликає нас почути його. «По кому подзвін? — питає англійський поет Джон Донн і сам відповідає: — Він по тобі». Ось що станеться з тобою завтра чи через кілька років. Ми повинні налаштувати наші почуття, щоб удари дзвону співпадали з ударами нашого серця. Цивілізація створила безліч засобів, щоб уникнути емоційної напруги, що призводить до щораз більшого занепаду культури почуттів.