Галина Пагутяк - Новий рік у Стамбулі

Я всі ці роки створювала Шумер на карті своєї свідомості, хоча навряд чи колись побуваю в Межиріччі. Бо там війна. Тепер і в нас війна. «Твої сини порубані в крові лежать». Твої, Шумере, і твої, Україно. Материнська кров змішалась з дитячою. Я не можу їхати до Європи, яка не знає, що таке, коли діти сивіють у п’ять років, і нічого не хоче про це знати. Мені така Європа не потрібна. Європа, яка сміється над чужими богами і пророками, і над своїми власними також. Звичайно, негарно таке говорити освіченій людині, яка виховалась на європейській культурі, але якщо я не напишу про те, що відчувала тоді у Стамбулі, то відчуватиму докори сумління. Що відчувала хвора на сухоти Сімона Вайль, відмовляючись від харчування, бо йшла війна і горіли крематорії в концтаборах, чому голодував у знак протесту проти знущання над товаришами хворий ув’язнений Василь Стус? Це усвідомлення ірраціональності буття породжує ірраціональні емоції. Коли ти виплескуєш їх перед чужими людьми, будь готова, що тобі сміятимуться в обличчя. Шумер поволі вмирав, поневолений варварами, які привласнили собі його історію, героїв, міфи, і загинув остаточно, коли ніхто вже не міг відрізнити шумерське від аккадського, тільки ще довго у храмах молились шумерською мовою. Бо їм дозволили, чи, може, боялись їхніх богів. Бо чужі боги теж можуть завдати шкоди.

Коли археологи відчистили глиняні таблички від пилу, вони стали червонуватого кольору, такими як були колись. Дивно, що інші народи не писали на глині. Мабуть, сонце там не таке палюче. Побачити б все це хоч на мить. Може, так воно і було б, і я замість Стамбула поїхала б до Багдаду, а звідти в пустелю, де колись текла вода в каналах, а нині всюди пісок і змії. Я пам’ятаю, як бомбардували Ірак, як грабували Археологічний музей, і щоб зменшити біль, я написала повість «Брат мій Енкіду». Я пам’ятаю іракських біженців, яким ми допомагали. У них широко розставлені очі й чорне волосся. І якась шляхетна постава, стриманість. Турки теж чимось їх нагадують, бо в них так само тече кров шумерів.

Дитячі іграшки: глиняні ляльки, возики, столик. П’ять тисяч років тому вони були в дитячих руках, а потім… Можливо, як це не сумно, в дитячих могилах. Щоденні жертви з зерна і пива, і води. Вранішня молитва. Тяжка праця на користь громади. До бронзових сокир прилаштовані нові ручки. І хоч це все у вітринах, під склом, для мене воно дуже реальне, хоч люди довго не затримуються ні перед фігурною кладкою з цеглин, обпалених на сонці, ні перед дверима. У епосі про Ґільґамеша володар Урука описує свою виправу у кедровий ліс, і сам процес виготовлення дверей, які обкладено фігурними бронзовими пластинами із зображеннями богів. Я пригадую двері в храмі Софії. Якби можна було відчинити ці двері і увійти до храму. Але я не можу навіть їх торкнутись, хоча дерево там нове, тільки пластини старі. Втім, у кутку стояла велика ступа з чорного базальту, і я її торкнулась. Торкнулась Шумеру.

Речі, про які я пишу, це настільки особисте, що я й не сподіваюсь, що воно може викликати у когось трепет. І ті люди, що ходили й дивились разом зі мною, звісно, знали щось про Шумер, як кожна культурна людина. У багатьох з них є змога їздити по світу, тоді як я потом і кров’ю заробляю гроші на поїздку, хоча могла б приберегти їх на чорний день. А тепер ми в Україні всі стрімко біднішаємо, і хтозна, чи скоро я знову кудись виберуся. І, можливо, тому я отримую від поїздки у стократ більше, ніж багаті туристи. За цілий день ми випиваємо каву в якійсь простій забігайлівці зі шматочком пахлави. Я ніколи не витрачаю гроші на кафе, навіть коли їх маю. Далося взнаки десятиліття існування поза межею, або на грані бідності. Краще ці гроші витратити на музей чи на якусь цяцьку. Я страшенно люблю кераміку. В дитинстві любила ліпити мисочки, кухлики, фігурки. Можливо, тому, що начиталась «Робінзона Крузо», який давав собі раду і дуже тішився з того. Згодом я навчилась цінувати навіть черепки, знайдені в різних місцях, іноді товсті, княжої доби, почорнілі з внутрішньої сторони від страви. Археологія збуджує уяву. Чи кавалки порцеляни з малюнками, чи скло з бульбашками повітря. У своїй книзі Ле Корбюзьє постійно захоплюється керамікою Сходу, більше, ніж властиво архітектурою, яка згодом стала його покликанням. Мені здається, що чим далі — тим ближче. Майбутній архітектор спостерігав, як споруди узгоджуються з краєвидом, з людиною, з нашаруванням історичних пластів, з барвами, звуками і запахами. Щоб так звучав спів муедзина, слід створити простір для поширення звуку.