Галина Пагутяк - Новий рік у Стамбулі

Я витягла штучну ялинку, прикрасила її іграшками. То був мій протест. Я хотіла вийти з тіні смерті. Я увімкнула телевізор. Там йшов концерт старих українських шляґерів 60–70 років. Я сиділа і ревіла, хоч на похороні не проронила ні сльозинки, бо не можу плакати на людях. Ці пісні були піснями мого дитинства і маминої молодості: «Черемшина», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Рушник». То був реквієм за моєю мамою, за колишньою, не тією дивною відстороненою істотою, яка згасала у депресії півтора року. Я вчинила правильно. Я скинула з себе чорну хустку, щоб мене не поглинув морок, щоб не виникло спокуси піти за мамою. Бо всі ці десять днів ми молились, щоб вона пішла і більше не страждала.

Той день не міг не бути особливим. Ніколи з моменту своєї смерті мама не була так близько від мене. Я не знаю, чому Лада з Томеком вибрали цей район в азійській частині, Ускюдар, але він дуже нагадував той Стамбул, який описував Корбюзьє: пагорби, мечеті і цвинтарі. Тільки тепер усе заливав дощ. І я мерзла руки. Вони геть посиніли. Рукавиці я забула у Львові. Треба було купити нові. Я не знаю, скільки я ходила б отак по Львову і чи взагалі випхала носа з хати, але тут мене огорнула якась нечутливість і байдужість до того, чи промокну. Я спостерігала за собою ніби збоку, не відчуваючи тих емоцій, які повинна відчувати людина в іншій країні. Галантерейну крамничку ми знайшли швидко, зовсім маленьку. Коробка з рукавицями стояла надворі, я вибрала собі чорні вовняні рукавиці, і ми зайшли. Там торгувала молода жінка в хустці, мусульманка, і товар свідчив про те, що тут живуть прості небагаті люди, які й купують ці хустки, шалі й шкарпетки, і знають одне одного. Але якщо прийде хтось чужий, то нехай приходить, не проганяти ж його.

Рукавички мене зігріли відразу, до серця прилинуло тепло. Мені завжди хотілось жити в такому місці, де люди співчутливі й наче велика родина.

Томек з Ладою не мали якоїсь конкретної мети, хіба що побачити кілька мечетей, а от я мала — побачити район без туристів, просте життя. Це наче занурюєшся в тепле море. І знаєш, що коли помреш, на твій похорон хтось прийде.

Я загаялась, вовтузячись зі своєю поламаною пapaсолею, коли Лада з Томеком переходили на інший бік вузької вулиці. Їх не було, і я опинилась сама. Навпроти був мур недобудованої мечеті, зліва і справа тягнулась вулиця, від якої відходили бічні вулички. Спершу я подумала, що Лада з Томеком звернули кудись, але їх ніде не було. Вони наче розчинились в повітрі. Я не надто цим переймалась, однак поведінка видалась нетиповою. Якщо я десь затримувалась, Лада й Томек просто зупинялись і чекали на мене. Вони не могли зайти далеко. Я бігала отак хвилин двадцять, щоразу вертаючись до того місця, де бачила їх востаннє. Іншого виходу, як зупинитись і чекати, в мене не було. А я не люблю, коли є лише один вихід.

31 грудня 2014 року. Ще півдня, і закінчиться цей страшний рік. Для людей, що живуть у цьому місті, у цій країні — це звичайний рік серед інших років, а я стою тут на тротуарі, на безлюдній вулиці, вперше за цілий рік далеко від війни. Дивно. Але тут я в більшій небезпеці. Якщо я кинуся на пошуки, то можу загубитись остаточно. Треба стояти під цим дощем доти, доки мене не знайдуть. Холод пробирає до кісток через моє благеньке сукняне пальтечко, я ж розраховувала на градусів 14, не повірила Інтернету. В руки, правда, тепло.

З кожною хвилиною мінявся настрій, від приреченості до тривоги, від тривоги до гніву. Мабуть, є сенс у тому, щоб опинитись в чужій країні, не знаючи мови, не маючи ключів і зв’язку, не орієнтуючись у транспорті. Все, що я знала, це станція метро «Гос-тепе», звідти я могла б дійти навіть до нашого помешкання, але я не маю картки, не знаю, як її купувати, як поповнювати. Ой, лишенько. Я собі пригадала одного дядька, який прилетів до Канади, і його не зустріли. То він став посеред аеропорту й закричав: «Люди, де ви?!» Я згадала тих біженців, які потрапляли до України з Іраку чи Бангладеш, не знаючи навіть англійської. Я була в такій самій ситуації. І ще в мене топографічний ідіотизм.

Лада з Томеком вигулькнули з якогось проходу біля мечеті. Я не сварила їх, що вони відразу не повернулись за мною. Схоже, ми всі троє потрапили в пастку часу. У них був такий присоромлений вигляд, що мені стало раптом смішно.

Людей на вулиці майже не було. Мабуть, сиділи й дивилися телевізор. Але в Туреччині є ще такі чудові заклади, як своєрідні клуби для чоловіків. Їх видно через скло з вулиці. Старші чоловіки грають в шахи, є там адміністратор, що робить чай і каву. Дуже скромне приміщення, просто столи й стільці. У Туреччині жінці можна легко потрапити до мечеті, але тільки не чоловічий клуб. Це — святе. Навіть дивитись через вікно не можна, навіть зупинятись навпроти. Боже збав. Оскільки релігію відділили від держави, то традиція стала єдиним способом зберегти ідентичність, і за неї вони триматимуться зубами. Варто б у нас, коли ми не перемо чи не прибираємо в неділю, теж повідомляти приїжджим: «Це — традиція». Ми частіше вживаємо слово «звичай». Не працювати фізично в неділю — це не релігійний забобон, а можливість відпочити і присвятити себе більш духовним заняттям перед робочим тижнем. Я пригадую, як в суботу втомлювалась, намагаючись зробити все на городі, на подвір’ї і в хаті. Нарешті вимита підлога в коридорі, хідник винраний і застелений, і на серці — полегкість. Тепер я можу читати й писати. Те, що не всюди в Україні шанують цю традицію, мабуть, пов’язане з нашестям росіян, а ще раніше — з панщиною, коли доводилося в неділю працювати на себе. Всі, хто має в собі трохи російської крові, спеціально відкладають на неділю прання і прибирання. І роблять це з викликом. Отак руйнуються людські спільноти затишних кварталів і вулиць: на фасаді виникає тріщина. Йдеться не про те, «що подумають люди», а про якісь усталені позитивні ознаки співіснування в мирі. Це не така вже й дрібниця.