Галина Пагутяк - Новий рік у Стамбулі

Вранці прокинулась від співу муедзина. По підвіконні й перевернутому човну лупив дощ. Я не вдома. Вдома спросоння тягнешся рукою до ноутбука, шукаєш укрнет. Раніше руки тремтіли, все всередині обривалося від тривоги — тепер звикла. Бувають періоди затишшя. Але зараз до ноутбука треба ще підключити Інтернет з господаревого смартфона.

Рік тривоги. Я думала, що поїздка трохи злагіднить емоції, власне, я й не думала їхати. Але Лада з Томеком зірвались, знайшовши дешеві квитки, і мене взяли з собою. Тим більше, що літак зі Львова. Майже сюрприз. Але мені так тяжко на серці. Вдома зараз дівчина-біженка з Луганська, нема від неї звістки. За два дні жодного листа. Маю підозру, що я неправильно записала її електронну адресу. Зрештою, так воно і виявилось.

Хочу додому. До 5 січня ще так далеко. Якби не війна… Потім може не бути такого шансу — кудись вибратись. Хтозна, як воно буде.

Я зварила каву, яку привезла зі Львова. Її питиму до останнього дня, бо в супермаркеті тільки розчинна. Каву тут купують на базарі.

— Привіт, пташечко!

Я готова насипати їй крихт. Геть з глузду з’їхала. Часом вдома я розмовляю з м’якими іграшками. Мені здається, що їм незручно сидіти, або холодно, або самотньо. Я думаю, так багато хто робить — наділяє речі душею, — однак соромиться в цьому зізнатись. Я не мала в дитинстві жодної м’якої іграшки, лише ґумові чи з пластику, не мала улюбленої забавки. А в Ладусі був Тигрисик, такий маленький, на долоню, але вона з ним спала навіть коли виросла. Він і зараз є, але вона не взяла його з собою до нового помешкання у Львові. Томек купив їй песика, теж іграшкового.

Цей день був здійсненням моїх дитячих мрій. Дивно, я ніколи в дитинстві не мріяла побувати у Межиріччі, чи Єгипті, чи в Стамбулі, куди потрапляли невільники з романів Загребельного, Зінаїди Тулуб, Юліана Опільського. Я розуміла, що цього часу вже не існує в реальності, а в уяві я завжди можу туди потрапити, вдесяте перечитавши книжку. Правда, іноді я думала про краї, куди хотіла б потрапити, і питала себе, чи дуже туди хочу. Ні, не дуже. Насправді я хотіла потрапити в пустелю, щоб жити там: ліс, велика вода чи навіть величезне місто, де можна загубитись, де є підземелля, руїни, порослі шипшиною й терном мури. Хіба я не маю права цього прагнути, коли хтось прагне жити у багатому будинку з гаражем і басейном, зупинятися у дорогих готелях, обідати в ресторанах, плавати на яхті? Я ніколи не заздрила можновладцям і амбітним мандрівникам, які зустрічаються зі знаменитостями. Я по вінця наповнена собою, своїми мріями і планами.

Але коли ти раптом наближаєшся до свого дитинства, це все одно, що обійняти м’яку теплу іграшку.

Я не знаю, наскільки страждали стамбульські коти під дощем і вітром, але я просила Бога, щоб він пожалів котів і припинив дощ, щоб вони так не переступали з лапки на лапку і жалібно не нявкали. Бо я знаю, який світ немилосердний до тварин, від своїх трьох котів, яких я підібрала на вулиці, і тих, яких не могла порятувати. Я ще не знала, що по всьому місту стоять миски з котячим кормом і водою, а подекуди будиночки для котів, і що кожного кота ти можеш погладити, він не боїться людей. Зрештою, як і в Єрусалимі. Це в Європі на таких, як я, дивляться зневажливо, вважаючи, що тварин люблять лише люди, в яких не реалізувалось особисте життя, і що варто любити дорогий одяг, гульки, коштовності, навіть людство. Для мене все це або мертве, або фантомне. Кілька рослинок у горщиках на крихітному подвір’ячку, які треба поливати щодня, миліші за всі ці стандартні травники перед стандартними котеджами, чи декоративні сади правильних геометричних форм. Схід дав Заходу геометрію, а сам відмовився від неї.

З мене вистачило б Археологічного музею, я спершу думала лише про нього. Але довелося йти у султанську резиденцію і купувати додатково квиток у гарем. Тому я відчувала зростаючий спротив, перебігаючи з одного відділу до другого під дощем уздовж ґалереї і з сумом позираючи на квадрат подвір’я, де я залюбки посиділа б, а не ходила по напівпорожніх залах разом з іншими туристами. Бувають дні, коли тебе ніщо не може вразити, навіть розкішні порцелянові посудини для шербету, тронний зал чи коштовності султанської скарбниці. Щось тішило око, щось вражало, але то був лише музей, покинута мушля, в яку набивається вітер з піском. Навіть тепер, коли минув місяць, я розумію, що не варто було туди йти в похмурий дощовий день. Відчувалась якась нехіть тих, хто створював цей музей. Вони не пишались Османською імперією, не вважали себе її спадкоємцями. Принаймні, у мене склалось таке враження. Кілька століть воювати із Західною і Східною Європою, а потім принишкнути, як миша під віником. Така доля всіх імперій. І Стамбул покараний тим, що не став столицею Туреччини, хоч і є одним з найбільших міст світу. І не є містом священним. У нас ще відчувають трепет: О, свята Софія! Але на прощу вже ніхто не їздить. Турки шиють одежу, взуття, будують, і жодних імперських амбіцій. Це — історія зі щасливим кінцем. Можливо, тому, що султанський двір мав свою кухню, і за мури, що височіють над Босфором, рідко проникав її запах. А зрада останнього султана, який хотів таким чином зберегти свою владу, але був відсторонений військовими і народом, так уже нагадує наш Другий Майдан. Народ вийшов з цієї катастрофи здоровим і без комплексів. Я бачила повно божевільних у Вашингтоні й Нью-Йорку, повно бомжів у Москві, повно жебраків та юродивих у Києві та Львові. Як відомо, приберуть тих, наступного дня з’являться нові. Можливо, в свідомості турків щось бродить, якесь невдоволення, туга, але на очі їм не потрапляють дражливі яскраві барви, здатні вивести з психічної рівноваги.