Галина Пагутяк - Новий рік у Стамбулі

Доля привела мене у Стамбул, десакралізований, спершу потурчений, а потім європеїзований. Власне, Європа вже перестала розвиватись. Тепер уже не присмерк, а пізній вечір, коли ще не сплять, але вже замкнули вхідні двері і ввімкнули сигналізацію. Але це легко змінити — господарі надто сподіваються на сигналізацію і замки. Вони абсолютно безпорадні перед нападниками, про що свідчать трилери і фільми жахів. Я б поводила себе по-іншому, не метушилась, не перебігала б з кімнати в кімнату, а вилізла б через вікно. Видно, ті люди, що стають жертвами у власному домі, просто цього не знають. Я розумію, що це вимоги жанру — опинитись у пастці, але подібні фільми свідчать про підсвідомий страх, що комфорт і статус пересічних європейців та американців створений коштом третіх країн. Бо матерії у світі не стає ні більше, ні менше, вона просто розподілена нерівно, що неминуче закінчується війною. Я вже рік живу в обнімку з ноутбуком й іноді заздрю мертвим. Старі цвинтарі викликають у мені почуття примирення. Але коли надто довго там блукаєш, то відчуваєш, як тебе кличуть до себе ті, хто не хотів помирати, але помер.

Лада сказала, що на другій гілці метро, куди ми пересіли, будемо їхати під Босфором. Якби не сказала, то я б і не знала. Тунелі, що під водою, що під землею виглядають однаково.

Айя-Софія, про яку мені розповідали з таким трепетом, як про Гріб Господній, виринула перед очима, як тільки ми вийшли з метро. Треба було тільки перетнути пагорб, спуститися з нього і вийти на колишній античний іподром. Оголена цегла стін, якесь кафе неподалік. Одне слово, туристичне серце Стамбула. Я бачила величезні черги іноземців до кас, а тоді — до входу. Якби я була сама, то без проблем подолала б туристичні стереотипи, що треба побачити те і те, але я не була сама. Втім, я не шкодую, що нам довелось пройти через черги, металеві детектори і контроль. Дощ ставав дедалі сильніший, все довкола було сіро-жовте. Я знаю, що мене врешті погубить — депресія. Як і мою маму, що досі, через п’ять років після смерті, не знайшла спокою.

Свята Софія — це лише мертва споруда, де вже ніхто не молиться ні Аллаху, ні Христу, де не воском пахне, а котячою сечею. Як християнка я була б розчарована, як мусульманка — невдоволена, але моя віра у Творця не прив’язана до святинь, від яких залишилась лише тілесна оболонка. Це єдине місце, де ще можна знайти Візантію, Константинополь — мармур і скельця мозаїк. За п’ятсот років колонізації Османів все інше було перетравлене. Тут панує атмосфера насильства, як у всіх місцях, де перервана культурна традиція. За храм, що колись був иайвеличнішим християнським храмом світу, а потім тріумфом мусульман над християнством, триває млява боротьба, щоб з музею перетворити на святиню. Ататюрк був мудрий чоловік: для нього безпека народу була важливішою ніж релігія. Це він перетворив мечеть Айя-Софія на музей. Але тим самим вбив одним махом і Константинополь, і Стамбул.

Мені не вдалося побачити, як сонце ллється через сорок вікон в основі купола. День був темний, звідусіль тягнуло холодом, і щоб побачити зблизька мозаїку з Матір’ю Божою, треба було піднятися нагору. У Софії Київській Оранта дуже близько, вона ніби огортає тебе, а тут справа на тебе ллється каскад зеленого сукна з причепленим медальйоном — сурою Корану і кілька християнських мозаїк, віднайдених під шаром штукатурки, здаються зовсім маленькими. Зрештою, Київська Софія — теж музей, і це теж перервана і вкрадена сусідом традиція. І що гірше, не знаю. У мене було дивовижне відчуття єднання з Богом у храмі Чаші, що біля Гетсиманського саду, хоч храм побудований лише у XIX столітті, і там майже зовсім немає освітлення, але здається, ніби ти стоїш в саду в ту саму ніч, коли Ісус молився: Боже, пронеси повз мене чашу сю! Це так природно боятися того, що сильніше за тебе, і врешті принести себе у жертву добровільно. Офіра — це жертва добровільна, грецьке слово, яке прижилося в нашій мові. І треба дозволити собі стати офірою, а не жертвою.

Шолом, кинутий на землю, під яким не росте трава, вже вкрився іржею, вгруз у землю. Але всередині приголомшує: дуже великий простір, дуже багато мармуру, вичовгані сходи, увігнуті пороги. Я не знаю, куди ділися люди, які стояли у цій величезній черзі. Може, вони потрапляли у різні часи: IV, VI, XI, XIV століття? Те, що я прочитала на кількох табличках. Віртуальний простір дає змогу дізнатись про все вдома, я цього не робила ні перед тим, ні після цього, бо це має сенс, коли щось шукаєш, а я люблю просто ходити і вступати в контакт з речами. На другому поверсі, тобто ґалереї, можна було розгледіти ковані люстри і, спершись на балюстраду, дивитися вниз, чи постояти перед мозаїками, тими, що відкрили і відреставрували. Я часто замислююсь, куди поділося все золото, срібло, слонова кість, рубіни і смарагди, що прикрашали палаци і храми? В яку чорну діру вони провалились, чим стали? Це якась алхімія часу, після якої найтривкішими виявляються камінь і глина. Мені це перетворення видається містичним. Матерія у Всесвіті не зменшується і не збільшується, і для її рівноваги потрібно, щоб стояла отака величезна будівля.