Галина Пагутяк - Новий рік у Стамбулі

Якби п’ять днів підряд не падав дощ, я б не написала цієї повісті. Я пленталася позаду, і в мені визрівало невдоволення, бриніла тривога, і я хотіла повернутись назад, до Львова. Це означало одне: нема відчуження від цього велетенського міста. Я там запросто пропаду, загублюся, навіть згину, і мені буде все одно. Чомусь у Нью-Йорку чи Москві мені не було все одно. Не знаю чому. Мабуть, це магія Сходу. Твоє життя розчиняється, наче сіль у воді, стає несуттєвим, але натомість ти отримуєш щось інше. Що саме — це я вже намагаюсь вияснити з часу першої подорожі до Ізраїлю. Можливо, це те, що шукали мандрівники на Схід у Гессе. І його не передаси словами. Щось схоже на Нірвану. Ти йдеш під дощем чи під розпеченим сонцем, навіть не помічаючи цього. У тобі оселяється тиша, як у центрі торнадо.

Колись дуже давно я купила книжечку архітектора Ле Корбюзьє «Мандрівка на Схід», написану ще до Першої світової війни, а точніше в 1911 році, коли Стамбул ще був Константинополем, а Османська імперія доживала віку. Я ще раз її перечитала перед від’їздом, таку безхмарну, сонячну, сповнену чару молодості. Кожен їде на Схід за чимось, а не з чимось. Все, що я привезла до Стамбулу, то був мій смуток і якась дивовижна туга за Батьківщиною. В Ізраїлі я сумувала за тим, що не можу побути там довше, а тут хотіла повернутися вже наступного дня. Лічені дні, що залишались до Нового року, були сірою зоною безчасся. І в цьому тумані з дощем і вітром усі мої рани раптом почали кривавити, і я не могла цим поділитись з кимось, бо ніхто мене не зрозумів би. Ні Ле Корбюзьє, ні Бродський, які описували це велетенське місто як барвистий хаос, але не купалися в ньому. Їхні нариси були очікувані й не наблизили до мене Стамбул анітрішечки, бо я перебувала на іншій емоційній хвилі.

…Якийсь закуток, де горить лампа, стіл, стілець, вечір, жовтуваті стіни без вікон, стеля губиться в темряві — коли я чую слово «Стамбул», у мене вперто виринає саме цей образ. Не знаю, звідки, бо нічого такого я не бачила. Помешкання, де двері відчиняються просто у провулок, схожий на колодязь. Для поета чи, може, шевця, самотньої людини, що вечорами повертається додому і береться за свою справжню роботу. Одежа на кілку, жаровня, мінімум побуту. Важливі оте жовте світло і жовті стіни. Вони створюють особливу атмосферу вічного прихистку, останній плацдарм.

Цього я не могла знайти і в Орхана Памука, бо його побут міг би виглядати так сто років тому, не зараз. Модні письменники живуть відповідно до статусу. І у фільмі я такого не могла бачити. Я думаю, цей образ просто відповідає стану моєї душі. Три стіни тебе захищають, але четверта — це вхід для всього іншого, доброго чи поганого. Я закутуюсь у ковдру на якійсь подобизні ліжка з твердою пласкою подушкою, а на ранок прокидаюсь від холоду.

Цей образ доповнюють ще тіні на стінах. Вони оживають, коли я починаю рухатись, наче прикріплені до мене. Неприкріплена тінь від жарівки, що висить просто на дроті. Тінь, як сказала колись одна придворна дама з Країни вранішнього сонця, передає краще суть речі, ніж сама річ. Я думаю, що побут, зведений до мінімуму, найбільше відповідає моїй суті. Коли я помру, про мене будуть судити, як про людину, яка не здатна була зробити у своєму помешканні навіть пристойного ремонту. Моїм наступникам доведеться здирати фарбу зі стін і підлоги, класти плитку у ванній і на кухні. Навіть бідні люди схильні до перфекціонізму в наші часи. Вони мріють не про подорожі, а про ремонт, їхня мрія нічим не гірша, ніж моя: з кожної подорожі взяти щось для себе, якою б незначною вона не була. Я помру багатою людиною, а вони прийдуть на той світ з порожніми руками, ошукані релігією, що називається Стандарти життя, або Все як у людей.

Я повірила, що літак приземлився у Стамбулі, а не в Греції, наприклад. Було темно, світилися вивіски космополітичних крамниць. І так всю дорогу, майже годину. Потім ми вийшли. Господар, молодий хлопець, повів нас через якісь перехрестя, пішохідний міст, кудись угору, і це теж було довго. І довго було кожного дня, зважаючи на пориви вітру, дощ і холод. Будинок, в якому ми оселились, був стандартним всередині — з євроремонтом, гладенькими стінами, не такими живими, як в Єрусалимі, з опуклостями, сходами, двориком, де можна було сидіти посеред ночі й дивитись на зірки.

Таке помешкання часто зустрінеш у Львові чи Києві, геть позбавлене індивідуальності, призначене для того, щоб його орендувати на короткий час. По дорозі виявилося, що Томек збрехав, ніби Лада його сестра, щоб уникнути зайвих балачок. Нас зустріли батьки того хлопця, попередили, щоб ми визувались перед дверима, бо такий у них звичай. У нас теж такий звичай. Раніше до нашої сусідки приходили люди і визувались у спільному коридорі, і я наштовхувалась на чужі мешти. Але у нас так роблять, щоб не приносити реальний бруд з вулиці, а тут — ментальний. Різниця велика.