Галина Пагутяк - Новий рік у Стамбулі

Я пригадала, як у Єрусалимі на концерті єврейської музики Лада розговорилась зі старесеньким чоловіком. Той похвалив її їдиш і сказав, що він із Кракова. І раптом спохопився: «А Краків ще у Польщі?» Очевидно, що він пережив Голокост і врятувався ще дитиною чи, може, підлітком, і всі ці роки намагався стерти з пам’яті Краків, доки не залишилась лише назва.

Треба було поїхати до Стамбула, щоб відчути спорідненість з польською культурою, з цими відважними мандрівниками, серед яких не всі були художниками, але я певна, що малював кожен, ілюструючи свій щоденник, бо існував певний рівень освіти. У нас натомість пишуть блоґи, додають світлини, це теж певний рівень освіти й культури. Бо та публіка, що їздить на шопінґ чи просто вилежатись на пляжі, ізольована від справжнього життя, від його чарівних деталей.

Я відчувала приплив щастя, дивлячись на Константинополь на акварелях чи рисунках сепією. Вони досі віддавали світло минулого, ділились теплом, якого мені так не вистачало. Крижана грудка розтопилась, я вже не позирала вовком, кликала Ладу й Томека подивитись ту чи іншу роботу, виявилось, я чудово пам’ятала картини з Львівської ґалереї і впізнавала манеру письма на цих. Минуло десять років, і раптом воно все в мені воскресло. Хіба не диво?

І раптом я зупинилась як вкопана перед невеликим овальним портретом. Ян Рустем — автопортрет. Ну, то й що? А для мене як грім з неба. Існує певний культурний код. Коли натрапляєш на нього, наче розкриваються небеса. Так було з шумерськими дверима, золотими підвісками з Трої. Побачиш — і тебе вже підхоплює потік асоціацій, ремінісценцій, почуттів. Якби я побачила автопортрет професора Яна Рустема в Україні, мене б це так не вразило, бо вчитель Шевченка з Вільно вже вписався у наш генетичний культурний код. Я ще пам’ятаю з дитячої книжки, як професор Рустем радив учням: «Шість років малюйте олівцем, перш ніж взятися за фарби». Здається, то були «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко.

Професор Ян Рустем був уже старим чоловіком у 1830 році, коли його зустрів молоденький Тарас. Мав доньку Анну, помер на руках другої дружини. Заробляв начебто багато, але жив дуже скромно і помер у вбогості. Не в злиднях, а у «вбогості». Його вважали чудовим педагогом, і саме він заклав підвалини Шевченкової майстерності, а не Брюллов. До Брюллова молодий Шевченко вже мав досвід. Перший вчитель закладає основи, і тінь його лягає на всю долю митця.

Питання походження Яна Рустема досі не з’ясоване. Одні кажуть, що він був вірменином, інші — греком, ще інші — турком, навіть поляком. І що мати його була француженкою. Народився він у Константинополі, і нібито після смерті батька потрапив у рабство, звідки визволили його (чи купили) Чарторийські у віці дванадцять років і забрали до свого маєтку в Пулавах поблизу Любліна. Він був спершу служкою. Один час навіть жив у Львові. Хотілося б дізнатись більше про це. Опікуни хлопця дали йому чудову художню освіту в Західній Європі.

По суті, доля Яна Рустема і доля Шевченка дуже схожі: справжній талант проб’є собі дорогу. Дивлячись на автопортрет Янаса Рустемаса, як називали його литовці, бачиш зрілого худорлявого чоловіка у червоній шапочці, що нагадує турецьку феску, з орлиним великим носом і великою печаллю в очах. Так, він більше схожий на вірменина. Портрет 1813 року. Привезений з Варшави. Кругла форма, напівпрофіль. Дуже схоже на автопортрет молодого Шевченка, хоча Рустему вже під сорок.

От ми й зустрілися в Константинополі, в гарному товаристві, серед картин, що випромінюють те жовте світло, яке мені марилось. Світло самотності і повної свободи. Польські художники малювали Туреччину, а вже геть пізніше виникло турецьке малярство європейського зразка, вирвавшись з-під табу ісламу. Але старого міста вже не було.

Ян Рустем навряд чи побував у місті свого дитинства, в передмісті Пера, яке північніше Галати. Може, ми там і ходили сьогодні. Отакі випадки, як зустріч в музеї, ніколи не бувають випадковими і є Божим промислом.

Я не рвалася на могилу Роксолани, байдуже ковзала поглядом по біґбордах з рекламою нового роману Орхана Памука, «Пташка співоча» Гюнтекіна перетворилася для мене в керамічну фігурку. Але дух поета Зіхні, чий вірш на фасаді тієї барокової мечеті, яка так мене вразила, і тривожні очікування Шабтая Цві витали в повітрі над містом. По суті, один лиш Ян Рустем з його складним дитинством — єдиний, хто матеріалізувався для мене в загадковій жовтій і порожній кімнаті, яка стала рефреном моєї подорожі до Стамбула.