Галина Пагутяк - Новий рік у Стамбулі

Мене огортає любов, змішана з жалістю, до цих двох блідих дітей, що вийшли зі злиднів 90-х і йдуть попереду, тримаючись за руки. Але це вони подарували мені Єрусалим, і тепер Стамбул, де я хочу вже не загубитись, а пропасти навіки, бо не хочу більше дивитись, як на обрії визріває буря, і шанс, що вона розсмокчеться, мізерний. (Цей постійний гул уже в мене у голові, і коли я опиняюся в нашому тимчасовому притулку, то тамтешня тиша видається мені мертвотною, цвинтарною.)

Ми прилаштовуємося в кінець довжелезної черги до мечеті, правда, вона рухається швидко, але не уявляю, скільки людей може там вміститися, їх тут тисячі. І мусульман серед них мало. За металевою огорожею вузький коридор і будка, де перевіряють жінок на відповідність дрескоду. У Хевроні мене змусили накинути плащ, бо в Махпелу не можна в штанах. У Стамбулі головне — вкрити голову, тут роздають хустки. Якась безмежна незворушність у цих турків. Біля сходів шаленіє великий жовтий пес, гавкає на туристів, доки один з охоронців не забирає його. Пес виривається, але охоронець не сердиться на нього. Пес молодий, як можна на нього сердитись. Оце єдиний момент за півдня, від якого мене трохи попустило. А вся ця черга не має жодного сенсу. Чужі святині я люблю споглядати, коли там порожньо, коли там бринить дух молитви.

Визутися, запхати черевики у пакет, пройти через металодетектор, проштовхатись у двері — нарешті! Мета досягнута.

Туристи і жінки у загоні, посередині з десяток віруючих припали до підлоги. На них дивляться як на диких звірів у зоопарку туристи. Хоча усе навпаки. Всі фоткаються, знімають відео. Всі туристи світу — однакові. У Святій Софії хоч менше людей було. Тут страшенна тіснота. Блідо-блакитні стіни — сама ніжність і чистота. Так шкода, що це все перетворили на дешевий атракціон.

Я знову сиджу сама на якомусь майданчику, де колись стояв дім, а зараз кілька лавок. Вулиця килимів. Вони дуже гарні, великі й маленькі, я навіть могла б при бажанні купити собі щось крихітне, але навіщо? Я не вмію читати ці символи, і нема гарантії, що це символи, а не їхня імітація. В мені знову все застигає. Місце, де так багато людей і так мало життя. Нема нічого гіршого, ніж знаходитись там, коли в тебе на душі чорно й пусто.

Думки про самогубство, втечу — це спроба вирвати одним махом із себе клубок болю, разом із серцем. Проте інстинкт самозахисту не дозволяє цього робити. Звірі не накладають на себе лапи, хоча птахи часом розбиваються, втративши пару, одну на все життя. Я озирнулась за втраченою свободою, найвищим проявом якої є право на власні життя і смерть, і дозволили трохи розтопитись отій крижині в грудях. Може, через того молодого дурного пса, якого ніхто не копав і садовив на ланцюг. Може, через те, що в будинку навпроти стояли фанерні будиночки для котів. Чорна тінь відступила. Чи це була тінь моєї матері, чи почуття провини за те, що я існую в цьому світі всупереч його бажанню — не знаю. Але ми нарешті пішли з цього туристичного кубла на ринок. («В Цареграді на риночку ой п’є Байда, мед-горілочку»). Ринок спецій.

— Давно би так, — пробурчала я.

У Єрусалимі ми мешкали біля знаменитого базару Махана-Єгуда, такого галасливого, демократичного, де справжніми аристократами були торговці халвою, найдорожчим товаром, однак цей був архітектурною пам’яткою, і називали його Базаром спецій. Втім, зараз він теж був переповнений. Ми пропливли критим тунелем повз естетично розкладений товар у такому щільному натовпі, що не можна було зупинитись. Але тут продавались речі не на кожен день і тривалого зберігання: сушені, в’ялені, спресовані, невідомого призначення. І зовсім мало овочів і фруктів, зрештою, всюди вибір овочів і фруктів був невеликий. Я пригадую, як у Святому місті в лютому двоє хлопців продавали свіжі полуниці, дерли горлянки так, що вуха закладало, і я не втрималась від спокуси — купила. І ми їли їх на дахах, звідки видно було захід сонця.

Лада з Томеком були в Туреччині вперше і не знали, що тут добре і що воно взагалі таке. Дивно, але навіть тут я не відчувала запахів, може, море вбирало всі запахи, як волога ганчірка. Може, справа була в мені. То не був Стамбул троянд і тюльпанів, шербету і теплих коржів. То був Стамбул авто і бруківок, старих потворних мурів і якісної шкіри, нових, наче відполірованих, мечетей.

У крамниці, що була збоку, я купила собі теплий темно-синій шалик з довгим ворсом, і моя бідна голова нарешті відчула тепло. Жінку легко втішити. Але ще більше я втішилась, коли побачила міст через Босфор і на ньому повно рибалок з вудками. О, як я хотіла перейти Босфор! Міст — це щось особливе. Мені часто снився наш старий міст через Бистрицю, дерев’яний, чорний від смоли, по якому вже не їздили коні, було повно дір, але він витримував усі літні повені. Мені снилось, як я доходжу до його кінця, а там — розмитий берег і внизу вирує вода, і я все намагаюсь знайти спосіб переправитись, але врешті прокидаюсь.