Галина Пагутяк - Новий рік у Стамбулі

Коли я пригадую цей момент зараз, то думаю, що був ще й інший варіант — піти й на якомусь узбіччі дороги, зарослої травою, можливо, побачити вказівник «Притулок». Абсолютний притулок, де тебе ні про що не питають і ти можеш назватися як завгодно. І можеш залишатися там стільки, скільки потрібно, увійшовши через Східні Ворота. Мої читачі думають, що я створила той Притулок. Ні, він існував і існує без мене. Просто треба все полишити і піти, і знайти, не шукаючи. Ніщо інше, лише безмежна втома приводить нас туди.

Мені часом здається, що я випадково прийшла на цей світ, ніхто цього не хотів, і це вплинуло на все моє життя. Зі мною бувало, коли я тікала вночі з хати, бо не могла впоратись з болем, образою, і, потинявшись якийсь час, поверталась. Було багато причин це зробити. Хтось плаче, хтось влаштовує істерику, хтось виливає свій гнів на інших. Але я так не вмію. Я просто йду світ за очі, з малесенькою надією, що перед тим, як впасти у прірву, мене хтось лагідно візьме за руку і тихо скаже: «Нічого, ти в безпеці». Я ніколи не могла поговорити ні з мамою, ні з татом, бо вони давали оцінку кожному моєму слову, замість того, щоб просто обійняти й збрехати бодай щось. Вони теж відчували мою неприкаяність і не знали, що робити зі мною. Я ніколи не звинувачувала їх ні в чому, бо бачила, що вони так само руйнують своє життя, як і я. Мабуть, вони здогадувались, що я така сама, але нічого не могли вдіяти, незграбно намагаючись захистити, від чого мені ставало ще. гірше Я виросла без родини і не знаю досі, що таке справжня родина. І вже не взнаю в цьому житті, що таке родинне кубло, як казала моя колишня свекруха, де люди, як звірі, туляться одне до одного холодної ночі, прощаючи кривди, зради, підлість, щоб тільки чути, як пульсує кров. У нас ніколи не було цього. Чим складніша в людини психіка, тим важче їй дотримуватись у сім’ї субординації, а рівних стосунків не буває на ментальному рівні. Хтось мусить поступитися. Я знала прекрасні щасливі пари, які розпадалися через 10–20 років, тому що зростав рівень вимогливості до партнера, що приходить разом з духовним досвідом. Відсутність матеріальних проблем може цей процес уповільнити, і бидло не так швидко вилізе з-під інтелектуальної маски. Або хтось перший увіткнеться носом у глухий кут і зрозуміє, що спільне життя тоскне й неможливе. Або взагалі життя.

Це все — сніг у жмені. Комерція добряче заробляє на життєвих стандартах: котедж, двоє діток (хлопчик і дівчинка), авто. Недосяжна мрія багатьох українців, а по суті те саме кубло. І ті, хто не хоче заповнити всі свої помисли цією мрією, змушені тинятись, як я, світами, виділятись на тлі натовпу. Але я знаю, що приречена завжди мерзнути на вітрі, і готова до цього, а інші страждають незмірно більше, опинившись там, де я перебуваю завжди. І творчість — це спроба створити альтернативний світ.

Минулого року я сиділа під оливним деревом під Дамаськими воротами в Єрусалимі разом з фантастом Павлом Амнуелем, худеньким чоловіком з вухами ельфа. Він відгукнувся на мій поклик і приїхав з Баар-Шеви і ми з ним розмовляли дві години про все на світі, хоч він був не надто комунікабельним, але добре вихованим. Я розповідала йому про свої враження від його книг, загалом про ті, що виходили за межі наукової фантастики, на мені була батистова, розписана візерунками індійська сукня, як у хіпі. Я знала, що у Баар-Шеві є пагорб з деревом, на якому повісився Юда. Не справжній, а з фільму «Ісус Христос — суперзірка». І була наче ремінісценцією цього дійства. І він це розумів, напевно. Ми розмовляли, поступово розширюючи межі своїх всесвітів. Я отримала значно більше, ніж він. Є люди, які бачать тебе наскрізь, і тобі це приємно. Ви можете не слухати одне одного, але відчувати.

А зараз я сиджу на лавці, вимучена невралгією, депресією, і думаю про паралельні реальності. В одній них я залишилась у Львові і не захворіла. В іншій — бреду, заливаючись слізьми, спаливши усі мости, вздовж моря під пронизливим вітром. У ще іншій йду містом яке не закінчиться навіть тоді, коли я впаду від утоми й помру. В ще іншій — сиджу на лавці, чекаючи, поки повернуться Лада з Томеком. Багатий вибір… Всі ці реальності відстають або випереджають, може, в одній я вже мертва, в іншій виходжу з депресії. Я хотіла про це поговорити з Павлом, але не могла чітко сформулювати питання і боялась, що про це він написав у якій зі своїх статей, а я не звернула уваги.

Я переклала його роман «День останній, день перший», про те, як люди зникають за гріхи свої по всьому світі. Не з власної волі, а за велінням Бога, бо не судіть себе самі. Ні когось, ні себе. А зникнути з власної волі, не залишивши сліду? Ніби мене ніколи не було. І все це, щоб не порушити лад у цьому світі, який завжди сприймав мене з недовірою, а часом з неприхованою ворожістю. І саме в Єрусалимі я не відчувала себе чужою. Хоч вперше приїхала туди взимку і теж мерзла, впізнавала типи облич, ті самі, що у Львові, може, тому. А тут вони зовсім інші. І мені нестерпно хочеться притулитись до теплого жовтуватого каміння, з якого побудоване місто Єрусалим, де ніхто не почуває себе самотнім, де кожен починає усвідомлювати себе дитиною Бога. А отже, ми — брати і сестри.