Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

29.09.2012

Вчора підшуковувала одяг для персонажа: делія, кунтуш, жупан, щоб не були ні надто вбогі, ані надто викличні. Для вистави, що має відбутися на ґанку будинку в Боневичах. Ще шапка і чоботи. Потрібен докладний опис. От і згодилася мені пошарпана книга-альбом Яна Матейка, видана ще в 30-х роках. Багато повирізуваних сторінок. Таку книгу нікому не віддаси. Сьогодні заберуть книжки, які я віддаю до бібліотеки. Краще допомагати якійсь одній бібліотеці, ніж кільком. Хай люди читають. Вони не звикли купувати книжок, а мені ці не потрібні. Я ніколи не помиляюся, коли дарую книги. Ніколи не можна віддавати книжок рідкісних і таких, що мають дуже малий попит, стосуються певної галузі. Я маю багато книг з історії музики, історії України, мистецтва. Такий підхід до дарування з’явився у мене внаслідок роботи в музеях, де важливі інтуїція і правильний відбір.

У селі мене чекає книга про життя польських магнатів. Навіть коли я вже використала книги, вони залишаються в мене назавжди. Як друзі, що їх не бачиш роками, але все одно думаєш про них з теплом.

30.09.2012

Не так важливо, як ми проживемо своє життя, а як його закінчимо. Можна стерти всі добрі спогади про себе в старості внаслідок хвороби, стати тягарем для оточуючих, зненавидіти себе. Можливо, в усьому винна ненависть до себе, яка нападає підступно й зненацька. Раніше я про це не думала. Мистецтво життя полягає в любові до себе, самопрощенні, а не самоконтролі, як я думала раніше. Треба, щоб тіло і мозок постійно працювали. Смерть подібна до сходження на вершину, а не падіння в провалля.

1.10.2012

Гупання яблук на лаву й на землю.

Торохкотіння горіхів по даху.

В останній день знявся такий вітер, що все обтрусив.

Гул дощу. Він надходить хвилею, наче морський прибій.

У Багнах десь мають гнізда круки. Вони літають над лісом і каркають. У такому лісі мовчать сойки. Хрускає гілля, здається, хтось ходить лісом, але я помилилась. Почула голос струмка, раніше, ніж побачила. Щось у тому лісі було дивне. Невідь звідки налітав сильний вітер, наче вихор, збиваючи жолуді. На полі взагалі не було вітру, ледь накрапав дощ і стогнала машина на розбитій дорозі за заслоною кущів. Ніби в Багнах з’явилося якесь провалля, наскрізна діра, де живе велетенська істота, чий подих потужний, як вітер.

Вночі я прокинулась, здалося, що хтось мене кликав. Забула відізватися. То, певно, був мій ангел.

Час від часу грюкали миші. Я їм поклала на підлогу сухарі, щоб не нишпорили по шафах. Від нагрітої піччю кімнати прокинулась оса. Безтямно кинулась на люстру, потім на мене. Не знаю, чи бувають скажені оси. Вранці я її випустила.

В останній день сполохала зграю куріпок за рікою. Давно не чула, як лопотять десятки маленьких крил. Куріпки були круглі, як реп’яшки.

Вранці — тиша. Неділя. Дощ наздогнав мене уже в дорозі. Знайома жінка спитала: «Додому?» А я думала, що мій дім в Урожі.

8.10.2012

Письменник не мусить мати власної літературної теорії, важливо, щоб він дотримувався певних творчих принципів і час від часу контролював себе. Спокуса побалакати про літературу в письменників велика, особливо тих, які давно не відчувають серця життя. Тут їх не перебалакаєш. Я чомусь завжди відчуваю себе ідіоткою, коли відвідую літературні сайти або ж читаю літературну критику. Всі виглядають такими розумними, доки не почитаєш власне саму літературу. Дякувати Богу, ніхто мене не коментуватиме за ці слова. Люди, в яких немає принципів, нагадують перекотиполе. Вони ненавидять тих, хто постійно живе на одному місці й змінюється природнім шляхом. Дивно, що я досі цим переймаюсь. Нам бракує таких тверезих голів, як в американських трансцеденталістів півтора століття тому. Бракує громадянського суспільства, яке не витрачає час на порожні балачки.

11.10.2012

Посередині осені починає тривожити те, що доводиться збирати чужі плоди замість власних, тобто досі не можеш зосередитися на власне своїх ділах. Зате коли беру в руки зошит і ручку, зразу впадаю в транс, бо нарешті віднайшла ритм розповіді, яка, може, й не буде для когось цікавою, може, навіть не має сенсу. Таким безсенсовним видається життя, коли розглядати його день за днем, шукати якоїсь стратегії, що можлива лише в романах. Насправді безліч знаків творять калейдоскоп. Один порух — і картина змінюється. І ці порухи роблю я, будучи даймоном, а не деміургом. Цей світ уже існував, а я його потривожила.