Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

6.11.2012

Аґресивна толерантність — я почала знаходити подібні визначення в інших людей, отже, це мені не примарилось. На практиці AT нагадує такі забуті дисципліни, як науковий атеїзм і науковий комунізм.

Молодь, звісно, про це не чула. Поїду до Урожа, може, знайду ці підручники на стриху. Повторювати мантри на зразок «ви — дикуни й варвари» легше, ніж шукати вихід з темної зони несправедливості й людиноненависництва. Я вже нажила собі купу ворогів тим, що апелюю до історії й намагаюсь уголос у чомусь розібратись. Назвати мерзотника мерзотником і при цьому пожаліти його безсмертну душу, принаймні, те, що від неї залишилось, — це в мене було завжди. Я не бачу жодної ідеї, задля якої могла б відмовитись від цієї думки як від мрії про гуманне суспільство, бодай частково гуманне, де люди не завдають болю не лише один одному, а й всьому сущому. Виховати дитину чутливою, доброю і справедливою, й сильною у спротиві злу, і коли таких дітей буде більше, отоді й матимемо гуманне суспільство.

8.11.2012

Вчора йшла по центру, побачила лоток зі сріблом і золотом, хитнулась назустріч: мені ж треба купити на хрестини подарунок. І раптом зрозуміла, що це мій волинський шляхтич має в неділю йти на хрестини у Тарнаву, а не я. І у 1617 році, а не в 2012-му. Про це я писала ввечері, і, незважаючи на всі мої меркантильно-побутові справи, підсвідомість працювала. Так зворушливо.

9.11.2012

Родинні портрети Бандрівських так і стояли, притулені до стіни, як і два роки тому. Я вийняла їх з рам і віднесла додому. Дякувати Богу, вдалось врятувати. Не знаю, коли обізветься Христя Бандрівська, яка просила це зробити, але в мене світлини, що їм майже сто років, не пропадуть. Більше з родини ніхто не зацікавлений їх мати. Навіть якби я привезла їх до Борислава. Запхнули би десь за шафу. Я з цим надто часто зустрічаюся, щоб думати по-іншому.

Світлини зроблені у якомусь салоні у Львові, є підпис майстра. Можливо, вдасться визначити, хто це був. Важко уявити собі подібну зневагу десь у Польщі від нащадків давніх шляхетських родів. Я зберігаю в себе листи свого дядька, якого війна занесла до Ґданська і де він помер від туберкульозу, фото його донечок. Навряд чи ми коли-небудь зустрінемось, але вони існують в моїй пам’яті разом зі старими вишивками другої невістки цьоці Касі.

14.11.2012

Приїхати бодай раз на місяць, щоб відчути голос крові. Він не слабшає завдяки спогадам дитинства і тихої ночі будить: «Галю!» А я потім думаю, що він мені хоче сказати, довго не можу заснути. Я йшла селом і вгадувала, де чия хата, і за мною йшли тіні людей, яких уже давно немає, а коли я нарешті дійшла до нашої хати, то не впізнала її, бо стояла вона серед безлистих дерев, нічим не захищена, і навіть колір у неї змінився — вона ж була раніше жовта! Так, але вже багато років темно-вишнева. Я просто вийшла з іншого часу.

Кров — це ще не все. Якби кров була для мене усім, я б назавжди залишилась у пастці часу, у вистеленому пір’ям і травинками гніздечку, яке нікому не заважає, а тому нікому не потрібне.

Останнім часом я занепокоєна планами, які просто існують в моїй голові: зробити те, поїхати кудись. Але щось мене стримує: я здогадуюсь, що вони є лише провокацією, а не тим, чого я потребую. Тихого зимового сну, зітканого з моїх слів.

15.11.2012

Творчість — це самоорганізація і виявлення невидимого. Тому вона має таку сильну психотерапевтичну дію. Я не знаю, як сприймають світ люди, що не вміють творити, як працює їхня голова, чим вони компенсують відсутність творчості. Це — біла пляма. І при цьому я здатна влізти в чиюсь шкіру — чоловіка, старих, дітей, інших істот. Я не знаю навіть, як вони виглядають, мені неважливо, як їх звати, — з іменами завжди маю клопіт. Очевидно, це якісь форми думки, що виходять з-під мого контролю й починають далі розвиватися самі. Але навіть тоді я намагаюся ними опікуватись — захищаю, щоб світ не зруйнував їх.

Я пройшла шлях від уривчастого писання, дискретних форм, до щільно затканого килима. Спершу я навчилась прясти, тепер вчуся ткати, але чи зможу я кроїти, точніше, чи встигну — невідомо. Тому я й написала свою «Небесну кравчиню». Донька, почувши цю назву, відразу знайшла паралель між Небесною Ткалею й Небесною Кравчинею. Але сподіватись на те, що інші також впізнають, не варто. Ще років 20 тому — так. Культурно-асоціативний банк захопили рейдери постмодернізму. Втім, після всього цього процесу інфляції витвориться інша картина, не менш цікава.