Крістіна Клайн - Сирітський потяг

— Як чудово, Дороті! — відповідає міс Бучковскі. — І що тобі подобається шити?

— Переважно одяг, — кажу я класові.

Міс Бучковскі підбадьорливо всміхається.

— Для ляльок?

— Ні, для жінок.

— Що ж, хіба це не прекрасно! — мовить вона надто веселим голосом, і так мені стає ясно, що більшість десятирічних дівчаток, напевно, не шиють одяг для жінок.

Отож я починаю пристосовуватися. Діти знають, що я нетутешня, але з плином часу та завдяки старанним зусиллям я втрачаю останні залишки акценту. Я помічаю, що носять дівчатка мого віку, їхні зачіски та теми розмов і дуже стараюся позбутися своєї чужорідності, знайти друзів, не вирізнятися.

Після занять, о третій годині, я відразу йду до магазину. Універмаг Нілсенів — велике приміщення, поділене на ряди полицями, з аптекою вглибині, прилавком із цукерками біля входу, одягом, книжками й журналами, шампунями, молоком та іншими продуктами. Моя робота полягає в тому, щоб наповнювати полиці й допомагати з веденням обліку. Коли багато людей, я стаю за касу.

Зі свого місця за прилавком я бачу жагу на лицях деяких дітей — тих, що схвильовано заходять у крамницю й вештаються біля прилавка з цукерками, оглядаючи тверді смугасті льодяники з помітним голодом, який я надто добре пам’ятаю. Я питаю містера Нілсена, чи можу витрачати свої зароблені гроші, щоб давати дітям час від часу цукерку за цент, й він сміється. «На твій розсуд, Дороті. Я не братиму гроші з твоєї платні».

Місіс Нілсен іде з крамниці о п’ятій, щоб почати готувати вечерю; іноді я йду додому з нею, іноді залишаюся й допомагаю містерові Нілсену все впорядкувати перед зачиненням. Він завжди йде о шостій. Під час вечері ми говоримо про погоду, мої домашні завдання та магазин. Містер Нілсен належить до торговельної палати, тож наші розмови часто стосуються ініціатив і планів стимулювання бізнесу за умов «неслухняної» економіки, як він її називає. Пізно ввечері містер Нілсен сидить у вітальні за своїм столом зі зсувною кришкою, переглядає складські книги, а в той час місіс Нілсен готує для нас обід на наступний день, наводить лад на кухні, робить хатню роботу. Я допомагаю мити посуд, підмітаю підлогу. Закінчивши зі справами, ми граємо в шашки або в карти й слухаємо радіо. Місіс Нілсен вчить мене вишивати по канві; доки вона робить неймовірно багату на деталі подушку для канапи, я працюю над квітковою накривкою для ослінчика.

Одне з моїх найперших завдань у магазині — допомогти прикрасити його до Різдва. Ми з містером Нілсеном приносимо з комори коробки, повні скляних кульок, порцелянових фігурок, стрічок та низок блискучих намистин. Містер Нілсен з двома хлопцями-розносниками, Адамом і Томасом, їдуть за місто спиляти ялинку для вітрини, й ми проводимо пообіддя, розвішуючи зелені гірлянди з червоними оксамитовими бантами над входом у крамницю, прикрашаючи ялинку й загортаючи порожні коробки у фольгу й обв’язуючи їх стрічками й шовковими шнурками.

Доки ми разом працюємо, місіс Нілсен потроху розказує мені про своє життя. Вона шведка, хоч із її вигляду цього не скажеш, — її батьки були кароокі роми, що переїхали до Гетеборга з Центральної Європи. Вони померли, а брати й сестри розсипалися по світу. Вони з містером Нілсеном одружилися вісімнадцять років тому, коли їй було двадцять п’ять, а йому — близько тридцяти. Вони думали, що не можуть мати дітей, але років з одинадцять тому вона завагітніла. Сьомого липня тисяча дев’ятсот двадцятого року народилася їхня донька, Вівіан.

— Нагадай-но, Дороті, коли в тебе день народження? — питає місіс Нілсен.

— Двадцять першого квітня.

Вона обачно просовує сріблясту стрічку між гілок позаду дерева, нахиляючи голову так, що мені не видно її обличчя. А тоді каже:

— Ви, дівчатка, десь одного віку.

— Що з нею сталося? — наважуюся спитати. Місіс Нілсен ще ніколи не згадувала своєї дочки, і я відчуваю, що як не спитаю зараз, то, напевно, більше не матиму такої можливості.

Місіс Нілсен прив’язує стрічку до гілки й нахиляється по іншу. Вона прив’язує кінець нової стрічки до тієї самої гілки, щоб здавалося, що це продовження першої, й починає її обкручувати навколо ялинки.

— Коли їй було шість, якось у неї почалася гарячка. Ми подумали, що це застуда. Поклали її в ліжко, викликали лікаря. Той сказав дати їй відпочити, багато пити — звичайні поради. Але їй не полегшало. А далі раптом посеред ночі вона стала марити, була сама не своя, й ми знову викликали лікаря. Він оглянув їй горло й побачив характерні плямки. Ми не знали, що це, але він знав. Він забрав її до лікарні Святої Марії в Рочестері й розмістив в ізоляторі. Коли нам сказали, що більше нічого не можуть вдіяти, ми не повірили. Далі все було лише справою часу. — Вона трусить головою, наче щоб прояснити думки.