Крістіна Клайн - Сирітський потяг

З плином часу стає важче й важче згадувати свою справжню сім’ю. У мене немає ні фотографій, ні листів, ні навіть книжок з попереднього життя, лише ірландський хрестик, подарований бабусею. І хоч рідко його знімаю, дорослішаючи, я не можу не усвідомлювати, що єдина пам’ятка про сім’ю, в якій народилася, дісталася мені від жінки, яка заштовхала свого єдиного сина та його сім’ю на корабель, чудово розуміючи, що, напевно, більше ніколи їх не побачить.

Мені п’ятнадцять, коли місіс Нілсен знаходить у моїй сумочці пачку сигарет.

Коли я заходжу на кухню, то розумію, що зробила щось таке, що їй не сподобалося. Вона тихіша, ніж завжди, і має засмучений вигляд. Я подумки ставлю собі питання, чи це не гра моєї уяви; я намагаюся згадати, чи сказала або зробила щось, що могло її засмутити, перш ніж пішла до школи. Пачка сигарет, яку хлопець моєї подруги Джуді Сміт купив для неї на заправці за містом і яку вона віддала мені, навіть не спадає мені на думку.

Після того як додому повертається містер Нілсен і ми сідаємо вечеряти, місіс Нілсен простягає мені пачку «Лакі страйка».

— Я шукала свої зелені рукавички й подумала, що, можливо, ти їх узяла поносити, — каже вона. — А натомість знайшла оце.

Я дивлюся на неї, а тоді на містера Нілсена, який бере виделку й ножа і починає різати свинячий биток на маленькі шматочки.

— Я скурила лише одну, щоб спробувати, — відповідаю я, хоча їм добре видно, що пачка напівпорожня.

— Звідки ти їх узяла? — питає місіс Нілсен.

Мені кортить сказати, що від хлопця Джуді, Дугласа, але я розумію, що втягування інших людей тільки погіршить ситуацію.

— Це був… експеримент. Мені не сподобалося. Я через них кашляла.

Вона підводить брови, дивлячись на містера Нілсена, і я бачу, що вони вже визначили, як мене покарати. Єдине, що вони можуть мені заборонити, — ходити в кіно з Джуді в неділю по обіді, а натомість наступні два тижні залишатися вдома. І терпіти їхній мовчазний осуд.

Після цього я вирішую, що не варто їх засмучувати. Я не вилізаю з вікна спальні й не спускаюся по трубі, як Джуді; я ходжу до школи й на роботу в магазин, допомагаю з вечерею, виконую хатню роботу й лягаю спати. Коли-не-коли ходжу гуляти з хлопцями, завжди в компанії або на подвійне побачення. Один хлопець, Ронні Кінг, закохався в мене й подарував каблучку обіцянки. Але я так боюся зробити щось таке, що розчарує Нілсенів, що уникаю будь-яких ситуацій, які можуть привести до чогось непристойного.

Якось після побачення Ронні намагається поцілувати мене на прощання. Його губи злегка торкаються моїх, і я швидко відвертаюся. Незабаром я повертаю йому каблучку.

Я не припиняю боятися появи містера Соренсона на порозі, який скаже, що Нілсени вирішили, що на мене йде забагато грошей, що зі мною забагато клопоту чи що я просто їх розчарувала і вони вирішили відпустити мене жити своїм життям. Коли мені сняться нічні жахіття, у них я сама в потязі, що їде в глушину. Або в лабіринті з паків сіна. Або йду вулицями великого міста, дивлюся на світло в кожному вікні, бачу всере´дині сім’ї, й жодна з них не моя.

Якось я випадково чую, як чоловік біля прилавка говорить до місіс Нілсен.

— Дружина послала мене сюди купити дещо для кошика, який збирає наша церква для хлопчика, що приїхав на сирітському потязі, — каже він. — Пам’ятаєте їх? Приїжджали якийсь час тому, безпритульні діті? Я ходив до зали засідань в Елбансі подивитися на них. Бідолахи. Словом, з оцим хлопчиною трапилося не одне лихо. Фермер, який узяв його до себе, сильно його побив, а старенька пані, до якої він потім пішов жити, померла, й він тепер знову сам. Який сором — відправляти цих бідних дітей сюди самих, очікуючи, що місцеві про них подбають, наче в нас немає своїх проблем.

— Угу, — ухильно бурмоче місіс Нілсен.

Я підходжу ближче, питаючи себе, чи не про Голландчика йдеться. А потім усвідомлюю, що Голландчикові вже вісімнадцять. Він досить дорослий, щоб жити самому.

Мені майже шістнадцять, я оглядаю магазин й усвідомлюю, що в ньому мало що змінилося, відколи я сюди вперше прийшла. І що є як зробити його кращим. Багато чого є. Спочатку, порадившись з містером Нілсеном, я розміщую журнали попереду, біля каси. Шампуні, лосьйони та бальзами, які раніше були вглибині магазину, я переставляю на полиці біля аптеки, щоб люди, які приходять по ліки за рецептом, могли купити також і пластирі та мазі. Жіночій секції катастрофічно бракує товарів, що не дивно, враховуючи загальне невідання містера Нілсена й брак зацікавленості з боку місіс Нілсен (іноді вона фарбує губи, однак завжди складається таке враження, що колір вона вибрала навмання й фарбувалася поспіхом). Пам’ятаючи довгі обговорення панчіх, підв’язок і макіяжу в будинку місіс Мерфі, я пропоную збільшити й розширити цей відділ, купивши, скажімо, стійку-карусель для продажу панчіх зі швом і без від одного з виробників, і давши про це рекламу в газеті. Попри скептицизм Нілсенів, за перший тиждень ми розпродаємо весь запас. Наступного тижня містер Нілсен подвоює замовлення.